Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

Геннадій вийшов і повернувся з великою шкатулкою. У цій шкатулці з яскравим розписом дід Спиридон зберігав свої папери. Зараз тут лежали пожовклі фотографії, що були мені знайомі ще з дитинства, — я не раз переглядав їх, коли ми з дідом Карпом приходили в гості до його приятеля. Серед старих знімків кілька зовсім свіжих: з похорону. Спиридон, обкладений у труні квітами, навколо сумні обличчя родичів і знайомих. Я знав їх усіх, окрім середнього на зріст чоловіка, десь років на сорок. Обличчя в нього було якесь незвичайне, мертве. Він упав мені в око тому, що я бачив його на похоронах мого діда.

— Хто цей чоловік? — запитав я.

— А біс його знає, — Геннадій налив іще по склянці чаю.

Я хотів спитати, чи не одержував він листів од діда, але вчасно стримався. Ще подумає, що я несповна розуму.

…По дорозі до інституту у мене весь час стояв на думці незнайомець, якого я бачив на обох фотокартках.

Разом з Ванжею ми були на розкопках у Криму. Я показав йому останнього листа від діда. Він мовчки почав читати.

— Біс його втямить! — вигукнув по хвилі Ванжа, вкладаючи листа в конверт. — Отой професор Чорненко, він що, був другом Карпа Левковича?

— Яким там другом…

Я розповів Ванжі про некролог у “Медицині”.

— Ходімо негайно в медичний інститут, — сказав він.

…У коридорі на кафедрі невропатології було виставлено стенд із працями професора Чорненка. Тут було все, починаючи від перших статей у наукових журналах, аж до солідних монографій та їх закордонних перекладів.

— Так, — зауважив колега з сумом і заздрістю, — цей чоловік залишив по собі велику спадщину… Що з тобою!? Ти на себе не схожий! — вигукнув він.

Я відчував, що рука моя тремтить, коли показував на стенді фотокартку з похоронами професора Чорненка, на якій був і невідомий з “неживим” обличчям. Тільки цього разу на його лиці проступала ледь вловима посмішка, ніби він посміхався на догоду фотографові.

— Що ж тут дивного? — мовив Ванжа. — Він міг знати всіх трьох.

Коли ми виходили з інституту, Ванжа смикнув мене за руку.

— Глянь.

На дверях виблискувало свіжими фарбами оголошення. Громадські організації інституту сповіщали, що перенесення праху професора Чорненка відбудеться завтра, 28 травня.

— Стривай! — раптом вигукнув колега. — Це він писав листи з “пекла”! Отой, на фотокартці. Аякже, перший лист з’явився по смерті Карпа Левковича і діда Спиридона. Цей тип — на їхніх похоронах. Другого листа ти одержав по смерті професора. Він знову тут як тут. Немов представник із пекла. Е-е-е, колего, тут пахне містикою.

Домовившись зустрітися завтра вранці в медичному інституті, ми розпрощалися. У колеги був заклопотаний вигляд.

Я приїхав до медичного інституту на годину раніше, ніж домовилися. У дворі вже викопали могилу, віддалік на невеликому п’єдесталі біліло мармурове погруддя професора Чорненка.

Щоб змарнувати час, я зайшов до інститутського музею. І не пошкодував. Тут у відділі протезування висіли портрети вчених, що працювали в галузі штучного серця, експонувалися моделі апаратів штучного кровообігу, новітні конструкції пристроїв для реанімації, протези нирок, печінки, легенів, рук, ніг, кісток, рогової оболонки, шкіри та інше.

Я й не зчувся, як зелена стрілка годинника спинилася на десятій.

Біля тротуару стояв “Запорожець” Ванжі; сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог застеріг, щоб я до нього не підходив. Тим часом у дворі зібрався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, із нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки, пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху, почали загортати. Натовп зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, виступив ректор. Він, мабуть, говорив тепло і щиро, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд.

Думку Ванжі зустрітися на церемонії перенесення праху я збагнув аж тоді, як помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був серед десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розгледіти, коли він рухався — ніс труну, загортав могилу, встановлював погруддя. Я помітив його тільки після ректорової промови, як біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий стояв у тій самій позі до фотокамери. Я проштовхався ближче й розгледів його лице — воно мало всі фіолетові відтінки. Іще воно було мов намальоване: ледь вловима посмішка й безбарвні, неживі очі. Він помітив мене і, як мені здалося, впізнав, адже ми бачилися на похоронах діда Карпа.