Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

Юрба почала рідшати, і ті десятеро попрямували до інституту. Я встиг запитати у якогось студента:

— Хто оті десятеро, що з ректором?

— Дев’ятеро з них — члени вченої ради і завідувачі кафедрами, — відповів він. — А десятий, отой у коричневому костюмі, мабуть, із міністерства. Напевне не знаю.

Ректор і десять його супутників зникли за інститутськими дверима.

Ванжа назирці подався за ними.

Хвилин через десять він вискочив на подвір’я, вигляд у нього був розгублений.

— Зник! — просичав мені над саме вухо. — А все ти, йолопе! Хто тебе просив пхатися до пам’ятника!?

Мені нічого було відповісти, і я мовчки поплентався слідом за Ванжею до машини. Ми трохи посиділи, поглядаючи на двері і сподіваючись, що чоловік у коричневому костюмі все-таки з’явиться. Та він не з’явився.

Ванжа вправно маневрував серед безперервного потоку автомобілів, міркував про щось своє. Нарешті зупинився біля мого будинку.

— Зайдемо, вип’ємо по чашці кави, — запропонував я.

— Ні, поїду, — заклопотано відповів Ванжа.

Звернуло на третю. Я почувався стомленим. Переодягнувшись у піжаму, випростався на килимку у “мертвій позі”. Йоготерапію я успадкував від діда Карпа, правда, лише одну вправу — шавасану. По кількох хвилинах повного розслаблення почав викликати в уяві зеленаве море, але натомість у пам’яті спливали місця розкопок у Чуфут-Кале та поблизу нього, гуркотіння десь у горах, від якого ночами ми не могли заснути. Раптом паралельно з тими згадками в пам’яті промайнули зовсім інші спогади. Біля столу сидить дід Карпо, щось пише. В зубах тліє люлька, обличчя бліде й заклопотане.

“Як ти гадаєш, Василю, чи можливий на земній кулі демографічний вибух?” — звертається він скоріше до самого себе, аніж до мене. І тут від йогівської розслабленості не лишилося й сліду. М’язи напружилися, як у звіра перед стрибком. Дід писав лівою рукою, тобто протезом. До того, як після сумнозвісної експедиції на Ельбрус йому відтяли шульгу, він був лівшею. А потім він писав своїм протезом на біострумах. Я схопив драбинку і кинувся до антресолей, де лежав дідів архів. Там було складено все: від чернеток перших наукових праць та докторської дисертації аж до листів від якогось Білозерського — тугенький стосик, перев’язаний шнурком. Ба! Та у старого ж зовсім інший почерк — неначе курка лапою дряпала. Каліграфічність у нього з’явилася відтоді, як почав писати протезом. Такі протези виготовляються серійно, і, мабуть, усі вони пишуть однаково. Отже, листи буцімто від старого могла писати людина, яка мала штучну руку. І це мусить бути отой, у коричневому костюмі — сьогодні він загортав могилу Чорненка, як бульдозер. Задачу розв’язано, і допомогла “мертва поза”. Я поскладав на місце дідів архів, з полегшенням відчув, що знайшов останню ланку в складному ребусі. Хай Ванжа ганяється за тим чоловіком, коли має бажання, для мене листи з “того світу” більше не загадка.

Задзвонив телефон. Хто б це міг бути?

— Слухаю. Добрий день… Так. Ви правильно назвали моє прізвище…

Голос на другому кінці:

— Вам вітання від діда Карпа. Цього разу він не зміг написати, як завжди, і велів усно передати поздоровлення з річницею одруження. Отже, вам і вашій дружині — найкращі побажання відсвяткувати через сорок сім років золоте весілля! На все добре…

— Слухайте, не кладіть трубки! Ваші безглузді витівки не варті затертого мідяка! Бувайте. — Я спересердя мало не розбив трубки.

“Що, вирішив змінити тактику? — думав я. — Чи, може, протез у ремонт віддав, а тут саме день нашого одруження”.

Знову дзвінок.

— Слухаю… Ванжа?! Де ти його бачив? На автозаправці? Скажи, хвилин п’ять тому він не підходив до телефону-автомата? Навіть із машини, кажеш, не виходив. Уже десять хвилин стоїть у черзі до колонки?

Колега схвильований — це чути з голосу. Ще б пак! Усе так чудово клеїлось і раптом — шкереберть. Виходить, листи писав не той, що на фотокартці. Навіщо тоді його вистежувати?

— Навіщо, Ванжо? Нехай собі їде. Що? Зробити тобі послугу? Ну, звісно ж, приїзди. Тільки повозиш потім мене по магазинах. Треба подарунок дружині вибрати… Гаразд, візьму й бінокля.

Автозаправочна станція була неподалік від нашого будинку, і через п’ять хвилин я почув унизу сигнал “Запорожця”.

— Швидше, швидше! — квапив Ванжа. — Бо його й слід прохолоне.

Коли ми під’їхали до заправки, машина любителя фотографуватися на похоронах щойно рушила. То був вишневий “Москвич” останньої моделі.