Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

— Так, — кивнув журналіст.

— Та книжка загалом про нас, і тепер я, мабуть, не зможу додати жодної нової деталі до створених письменником образів, до опису нашої роботи. Хоч там і багато вигаданого. Але я можу погодитися, що все було саме так. Я просто не міг тоді запам’ятати, що в Авеніра Горлача — ми з ним сиділи в салоні пневмокапсули поруч — на правому плечі був пошкоджений комбінезон, і Авенір уважно розглядав дірку, силкуючись пригадати, де саме він подер костюм. Бернард Болл, можливо, й справді цілу дорогу мугикав пісеньку про сороку, а Аскольд Зимнич сидів нерухомо із заплющеними очима, ніби дрімав, тільки руки судомисто стискали когерат. Будимир Глей щохвилини зиркав на стінний годинник і якось байдуже повторював: “Уже скоро приїдемо”, а Вацлав Манчарський запропонував випити кожному по ковтку міцного боро з його похідної фляги, і ніхто не відмовився; біокібер Доброслав усю дорогу перевіряв свій когерат.

Рудочубий хлопчина у блискучому захисному костюмі з шоломом у лівій руці зустрів нас на третій європейській колекторній станції лиш одним словом: “Ходімте!” А потім додав: “Ходімте швидше!” Біля пластиконових боксів з костюмами радіаційного захисту він нетерпляче чекав, доки ми всі перевдягнемось. Руки в нього тоді тремтіли, обличчя ж, кругловиде і ще таке дитяче, було навдивовижу спокійне. Відгалуженням основного тунелю ми пішли за ним. Невдовзі побачили в кінці кам’яного коридора людей, їхні постаті, освітлені потужними прожекторами, кидали химерні тіні на стіни підземної зали. її вирили променями стаціонарних когератів навколо велетенських контейнерів, що громадились посередині. Вони були страхітливо буденні й скидалися на продуктові блоки сільськогосподарської фірми “Гуллівер”. “Ось вони, древні нуклонки”, — мовив рудочубий, його голос спотворювався динаміком або ж просто хвилювання насичувало його нелюдськими модуляціями. Без привітання і традиційного потиску рук до нас звернувся кремезний бородань. Під кулястим шоломом його борода також видавалась кулястою. Пригадую, він сказав: “Мене звати Іліан Берн. Ми третю годину чекаємо на вас. Треба все узгодити, зупинитись на якомусь із варіантів. Ми вирішили законсервувати це проклятуще лайно, та на двох контейнерах пошкоджено захисні рифи. Рано чи пізно це призведе до вибуху. Отже, ці два контейнери доведеться анігілювати. Що скажете на це?” — “А відновити захисні рифи?..” — спитав я тоді і сам відразу збагнув, що відновлення рифів та ще в таких умовах небезпечніше за анігіляцію.

Олесь Буркун писав, що в цю хвилину я особисто думав про сина та дружину, які залишились на Веріані, про тридцять шість прожитих літ, а ще про Землю, про її долю… Так, мабуть, я тоді думав про це. Руки тремтіли, а ноги підкошувались… Я зголосився першим почати анігіляцію одного з контейнерів. Довго порався біля когерата на розсувних триногах. Мене ніхто не підганяв, хоч кожен розумів, що часу в нас обмаль: чутливий лічильник Бакса сухо клацав. Зростав рівень радіації. Наші костюми ще рятували, та час прискорював свій плин, і небезпека щомиті зростала. Філігранність роботи полягала в тому, що прямий когерентний промінь відразу б викликав вибух… В Олеся Буркуна це описано з цікавими подробицями. Я скажу лише одне — з першим контейнером ми морочилися вісім діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто мінялися.

Безліч разів виходив з нами на зв’язок Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян переказував вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу за ним Лукаш Гудим. їх винесли представники медичної служби, з’явившись несподівано, ще до нашого виклику, з глибини головного тунелю. Аж тоді я зрозумів — за нами постійно стежили. Роздивившись, помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів — тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовилися від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Кожен з нас був уже, як решето. До того ж нас вважали найкращими когераторами Сонячної Системи… Біокібери не були б нам гідною заміною. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Вона часом витримує неможливе…