Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

Дзиго знизав плечима і повернувся до Мішина. Той нарешті отямився і теж сів.

— Це воно… дерево, яке виконує бажання. — Мішин ледве стримувався від пекучого болю. — Про це дерево багато розповідали пілоти галактичної розвідки…

— Вигадки, — перебив його Грєхов, — жарт якогось пілота, та й годі.

— Що ж нам — не вірити? — кинув Мішин і важко підвівся. Він довго дивився з-під долоні на дерево, що більше скидалося на велетенську кульбабу. — Піду туди. — І, не чекаючи відповіді, став підійматися на пагорб, що затуляв стовбур унизу.

— Як гадаєш, він розуміє, що ми приречені? — дивлячись услід Мішину, спитав Дзиго Вірт.

— Напевне… Просто не хоче з цим змиритися.

Мішин повернувся несподівано швидко. Він був збуджений і не приховував цього.

— Послухайте, Дзиго, у мене, мабуть, щось із головою…

— Болить?

— Ні, не те… Я вас прошу, сходіть до дерева. Або ж я захворів, або… Сходіть.

— Чого?

— Я прошу вас, — зовсім тихо промовив Мішин.

Дзиго Вірт глянув на Грєхова і неохоче підвівся. Невдовзі він дістався вершини пагорба і замахав руками.

— Сюди! Мерщій!

…У товстій сірій корі дерева на висоті людського зросту вони побачили білий матовий прямокутник, на якому пломеніли слова:

“Дерево бажань. Виконує одне колективне бажання”.

— А чому нашою мовою?.. — здивувався Грєхов.

— Певно, марення, — сказав Дзиго Вірт, — колективне…

Мішин, блідий і схвильований, тільки зітхнув. Вони стояли кілька хвилин, не дивлячись один на одного.

— А якщо це… реальність? — першим озвався Грєхов.

Дзиго Вірт гмикнув.

— Ти повірив?

— А ти? На жарти не схоже… та й що нам залишається?

Дзиго замислився, у нього в очах спалахнули вогники.

— Слово честі, хочу вірити.

— Вірити… — луною відгукнувся Мішин.

— Сядемо? — чи то запитуючи, чи пропонуючи, сказав Дзиго Вірт.

Вони слухняно сіли на пругкий килим трави, повернувшись обличчям до білого прямокутника.

Грєхов ніяк не міг зосередитись. У ньому боролися невіра в можливість дива і чекання його. “Ну, а якщо “дерево” справді спроможне зробити те, що ми вважаємо дивом? Хіба ми всі закони природи пізнали? А коли так, то найголовніше тепер — не помилитись…”

“…Як це пекельно важко! — думав Дзиго Вірт, боячись поворухнутись. — Ось коли необхідна дисципліна думки, найосновніша з дисциплін! Чи впораємося? Повинні! Бо чого ми тоді варті?”

“…Нічого не виходить, — гарячково розмірковував Мішин. — Невже наші бажання різні?! Тоді прощай, мріє… Але я вирішив правильно, інакше вирішити не міг… Це мука… Це смішно… Чийсь невдалий жарт… А може, я відвертаю свою увагу?!”

Вони посиділи ще трохи, знемагаючи від боротьби з собою, від кволості й палкої надії. Раптом почулися чиїсь кроки. Вони, досі ще нічого не розуміючи, мовчки дивились на дерево. Грєхов озирнувся. На пагорбі стояв живий Сашко Лунь і розглядав їх з тривогою і здивуванням.

— Я їх шукаю, корабель розбитий, а вони сидять собі… Що ви тут робите?

Всі заворожено розглядали Сашка.

— Нічого цього немає… — мовив нерішуче Дзиго. — Це гіпносон. Дурний гіпносон, бо за логікою ми повинні були просити корабель. Сашкове воскресіння… нічого не міняє. Ми всі приречені… І все-таки я дуже радий.

— Ми знайдемо вихід, — твердо сказав Грєхов. — Прокинься, Дзиго. Це не сон. Тепер нас четверо, а це щось та означає.

Уже з вершини пагорба Грєхов оглянувся. На його здивований вигук обернулися всі. З деревом коїлося щось незбагненне. На його стовбурі грали дивні струмені, розмиваючи чітку структуру. А ще через деякий час дерево запалало. У тому вогні промайнули якісь конструкції, фігури істот. Потім з’явилися зображення людей, в яких легко можна було впізнати їхню четвірку, і все розтануло. В небо піднявся могутній смерч.

“Що ж, це теж правильно, — подумав Грєхов. — Воно пішло далі. Я не знаю, хто чи що воно є — дивна істота чи, може, автоматичний пристрій — суть не в цім. Цілком можливо, що це подібний до нашого корабель аварійно-рятувальної служби іншого розуму, на якому лежить відповідальність за всю Галактику. Колись і ми приймемо від них естафету. А порятунок тепер у наших руках. Самі знайдемо вихід. Самі!”

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім другий. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти сорок другого поверху панораму зимового міста. Дзвін бамкнув утрете, і чоловік голосно гукнув: