Ігор Росоховатський - Ризиконавти

“Не розбризкуйте свою ерудицію, — холодно перебив його Королевич. — Я ніколи не мав підстав сумніватися в формальному рівні ваших пізнань… І переконаний, що ви знаєте — шакали дуже смердючі і боязкі… Щоб напасти на свою жертву, вони завжди збираються у зграї по шість—вісім… І я не хочу, щоб таких, як ви, шановний, зібралося в моєму інституті… Я згоден терпіти вас одного… Але не більше… Я відверто кажу вам усе просто в очі, аби потім не було ніяких пересудів. Я не вірю, що ви маєте бажання і хоч якусь змогу переробити себе, вам не сімнадцять років, ви вже не хлопчик, ви сформована особистість, і я щиро раджу вам пошукати краще місце для діяльності. Наука — не для вас. Ми всі загалом і я зокрема не допустимо вас ні до яких серйозних самостійних розробок… Роки, проведені у нашому інституті, будуть для вас марно втраченими роками. Подумайте про своє майбутнє. Врешті, все, що я вам зараз кажу, може стати вам у пригоді будь-де, у будь-якому колективі… Подумайте про сутність життя…”

Смішний академік Королевич. Він якось примудрився дожити до сивин і залишитися майже хлопчиськом — запальним, безпосереднім і часто безкомпромісним. За все своє життя він справді жодного разу не помилився в людях. І жодного разу йому не зрадив принцип цілковитої відвертості. Інколи він навіть хизувався, що може у вічі сказати все, що думає, і не зіпсувати стосунки з людиною… На нього справді не ображалися, бо вдачу Королевич мав добру, завжди був готовий прийти ближньому і дальньому на допомогу й ніколи не виявляв своєї зверхності.

“Антоне Борисовичу, — щонайспокійніше спробував промовити Куцорукий, хоча все його єство бунтувало, ображалося, він аж зубами скрипів, хоча на обличчі й утримував маску упокореного філософа, — мені видається, Антоне Борисовичу, що ви занадто категорично оцінюєте не тільки мене особисто, але й все наше покоління… Ми багато в чому відрізняємося від вас… І в цьому немає нічого дивного…”

“Таких, як ви, Владиславе, і серед нашого покоління було достатньо, але його величність Час робить свою справу. Природа має властивість самоочищуватись”, — мовив академік.

“Що дає вам право вважати мене заздрісним, підступним? Чим я вам, як кажуть, не догодив? Я не маю бажання виправдовуватись, бо не бачу такої потреби. Але я хочу зрозуміти, чим відрізняються ваші образи й претензії від звичайнісінької заздрості?”

Академік на мить застиг, а потім нестримно, по-хлопчачому розсміявся:

“Ви можете подумати, що я вам заздрю? Ну, шановний, це справді зухвальство невизнаного генія!”

“Я справді дуже прошу вас сформулювати претензії конкретніше. Можливо, я таки не геть пропаща людина і зрозумію щось таке, чого не розумів раніше?” — крива усмішка збрижила обличчя Куцорукого.

“Ви прагнете конкретності? — Королевич якось гидливо скривився. — Добре… Я спробую… Ким виконана більша частина роботи, що увійшла до сьомого розділу вашої дисертації? Маю на увазі все, що стосується генерації квазирезистивного поля?”

“Дивне запитання. Ви прекрасно знаєте, і в цьому немає ніякої таємниці, що цим займався Борис Янчук, але оскільки він вирішив, так би мовити, перекваліфікуватися, оскільки він не прижився в нашому інституті й подався шукати щастя в міжзоряних світах під прапорами Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів, то його записи перейшли до мене. Ми працювали в одному кабінеті пліч-о-пліч. Його дослідження щонайкраще вписувались саме у мою дисертацію. І сам Янчук, до речі, не тільки не заперечував, а навіть зрадів, що його робота не пропаде, комусь знадобиться…”

“Атож… — зітхнув академік. — Віддавна живе приказка про таких людей, як ви, Владиславе. Йому межи очі плюнеш, а він скаже, що дощ іде. Ви справді не здатні зрозуміти, що закони елементарної етики справжнього науковця вимагають, аби ви зробили бодай посилання на прізвище Бориса Янчука?”

“Навіщо? Він офіційно заявив, що вирішив облишити не лише наш ІПРЕФ, але й взагалі науку. То кому потрібні красиві жести? Чоловік пішов з науки, пішов з нашого інституту… — після чергового повторення Владиславом слів “нашого інституту” Королевича пересмикнуло, — то скажіть мені, навіщо захаращувати дисертацію випадковими іменами? Що скаже нащадкам прізвище Янчука?”

“Зрозуміло… А що ви сказали Людмилі Штерн, коли вона вийшла на роботу після двотижневої хвороби її малого сина?”

“Я сказав і зараз готовий повторити, що пускати на світ і потім нянькувати дітей можна і без вищої освіти, а тим паче без аспірантури в Інституті проблем релятивістської фізики. Справжня наука вимагає самозречення. Гадаю, ви не зможете мені в цьому заперечити?”