Ігор Росоховатський - Ризиконавти

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені і в голову не прийшло дивуватись. Питання до нього дійшло, мабуть, не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Омар почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що в мене в грудях заклекотало. По тому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало — і двигун глух. Потягнув за ручку замка капота і, пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск кузова боляче вдарив по очах. Ледь стало сили на те, щоб підняти кришку капота… І тут я не повірив у те, що побачив. Прозорий бачок на воду для омивання лобового скла на чверть був заповнений чистою водою. Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові долоню моєї вчительки, навіть уловив знайомий з дитинства запах туалетного мила. Враз відсахнувся від бачка і з жахом подивився в салон. Але Омара від мене ховала піднята кришка капота. А рука з моєї голови не приймалась. її відчутно було й тоді, коли я ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав в тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, і чашка мавра виявилася трохи повнішою. Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатись здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.

Я сказав товаришеві:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах Омара не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок запустився. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб витиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

“Тойота” знову застрибала по барханах, які застиглими хвилями посмугували кам’яну поверхню. Великих дюн не було видно. Проїхавши щось із два кілометри, ми уткнулись в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на межі з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася скільки ока від південного заходу на північний схід.

Тим часом дія на організм невеликої дози води зводилася нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то знову її опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Не міг влучити в ту паскудну пісчанку!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

В цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамарикса. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли з піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають з землі, як дерева?” Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони й справді нагадували два деревця — були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка.

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Мабуть, і те, й те. Що то була вода, я почав відчувати пізніше. Скоро помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які перегодя виявилися ногами тварини. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть з землі, як дерева. Може, я теж росту з землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Не відчував тільки на щоках сліз і не чув голосу того плачу… Навколо панувала цілковита тиша, в яку проте поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він здався дуже великим. Потім проявник почав діяти дедалі в глиб простору, аж до обрію, в якому, немов у змуленому акваріумі, плавала при самому дні жовта куля. І тут я побачив над собою закутану в біле голову. Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав: