Ігор Росоховатський - Ризиконавти

“Зрозуміло… А коли вам зателефонував у лабораторію Юрій Миколайчук і попросив допомогти доїхати додому, бо він у спортзалі пошкодив ногу, а ви мешкаєте в одному будинку і навіть на одному поверсі…”

“Але в різних під’їздах, — категорично уточнив Владислав. — Ви прекрасно поінформовані, тож мусите знати й те, що в той час у мене йшов синтез, і я не міг відходити від термостата…”

“Цікаво, а якби в той час ви не були зайняті синтезом?”

“То був би зайнятий чимось не менш важливим. У робочий час та й взагалі я ніколи не валандаюсь без діла. Втрачений час дуже дорого коштує. А перевозити потерпілих куди належить — обов’язок транспортних бригад “швидкої допомоги”. Чи ви з чимось не згодні?”

“Зрозуміло… А що дає вам право у розмові зі мною наголошувати на словах “наш інститут”? Адже, здається, я недвозначно сказав, що не Борис Янчук, а саме ви прижились у нашому колективі!”

“Що дає мені право? Мабуть, повага до вашого таланту, Антоне Борисовичу. Я прийшов до вашого інституту не випадковим хлопчиком, не тимчасовим споглядачем, я прийшов сюди свідомо й надовго. А його величність Час, як ви самі сказали, робить свою справу. І, мабуть, Час також дає мені таке право”.

Після цієї розмови з академіком Королевичем розлючений Владислав Куцорукий, прийшовши додому й зачинившись у своїй кімнаті, щоб не тільки багатодумне бурчання старих батьків, а й нявчання вічно голодного кота не порушували тиші й спокою, дістав довідник Академії наук і довго вдивлявся в риси обличчя на портреті ще молодого академіка Королевича…

Трохи опанувавши себе, коли в тілі вщухло дрібне тремтіння від безсилої люті, Владислав Куцорукий взяв до рук свій “найкращий у світі” японський фотоапарат, і вже за півтори години над робочим столом вдома красувався великий портрет академіка Королевича. Серед швацького причандалля Куцорукий віднайшов чорну траурну стрічку, акуратно скрутив її і поклав до шухляди столу. Ця мить настане, обов’язково настане, бо так хоче він, Владислав Куцорукий. Він зробить все, щоб дістати траурну стрічку з шухляди якомога швидше. Ото тільки ще не знав конкретно, що ж він заподіє “капосному академікові, ретроградові, затискувачеві молоді”.

Сталося так, що незабаром він приніс додому пробірку з культурою “живого рису”. Захопив її знічев’я, просто цікаво було дивитися, як малі білуваті кульки рухаються, просто на очах діляться, мов живі істоти. Він перелив вміст пробірки у велику трилітрову колбу, і буруб’яшки “живого рису” розбіглися, розпливлися, розгулялися.

Куцорукий знав, що вчинив легковажно і навіть, можливо, злочинно — ще ніхто до пуття не знав, що собою становить цей “живий рис”, як назвали його в лабораторії, і що від нього можна чекати. Тож виносити загадкову культуру за межі лабораторії мудрій і порядній людині не спало б на думку, навіть якби й не було писаної заборони. Однак душа мовби прагнула гострих відчуттів, а може, просто щось передчувала. Чи не вперше в житті Владислав порушив свій святий життєвий принцип — загрібати жар тільки чужими руками.

Драглисті кульки плавали у великій колбі на столі під портретом академіка Королевича.

Вперше помітили ЩОСЬ близько року тому на підземному полігоні ІПРЕФу після проведення чергової учбової темпоральної демонстрації. Уповільнювали час, прискорювали час, показували зеленим неофітам, як повільно-повільно летить снаряд із жерла маленької учбової гармати, як він спроквола пробиває-продавлює грудьми мішень або ж, навпаки, як миттєво відбувається постріл, ще й до гармати ніби підійти не встигнув. А молоді майбутні генії, аспіранти і просто спраглі душі у сріблястих скафандрах, прикипівши важкими свинцевими підошвами до гравіто-темпорального бар’єру, щоб перебувати в “теперішньому часі”, вдивлялися захоплено і злякано через величезне оглядове скло. ЩОСЬ помітив старший технік обслуги генератора. Латеральні коригуючі блоки охолоджувалися не рідким азотом, як робоче ядро генератора, а звичайною водою, котру за інструкцією треба було міняти раз на три місяці, що й робили після кожної учбової демонстрації. Випустивши воду із системи, технік помітив драглисті кульки й був вельми здивований і обурений. Він особисто відповідав за технічний стан генератора і був певен, що не міг припуститися будь-якого недбальства, тож запідозрив у цьому своїх напарників й дав добрячої словесної прочуханки підлеглим і всім, хто хоч інколи підходив до генератора. Однак наступного разу все повторилося, хоча система охолодження була ретельно промита і залита стерильною дистильованою водою.