Рей Бредбері - У сріблястій місячній імлі

Незабаром вони вже стояли перед дверима “фортеці”. Чарлз ще раз пояснив, як він розгадав таємницю шифру; Генрі Вілкінс, що приїхав відразу після них, підтвердив це; і тоді Гарднер набрав відповідну для цього дня серію цифр — певна річ, безуспішно.

— Встановімо передусім для себе таке, — спокійно промовив капітан, — щодо дат є близько трьох мільйонів шестисот тисяч можливостей. Скільки приблизно минає часу, поки двері відчиняться?

Чарлз замислився:

— Десь три секунди.

— Я б теж так сказав, — погодився репортер.

— Розрахуємо: коли б ми механічно натискували дати одну за одною, то на натискання кожної дати додамо секунду, отже — чотири. На натискання всіх дат ми витратили б десь сто шістдесят днів. Бо час, протягом якого дів замок, слід вважати “мертвим” часом, так чи ні?

Капітан звернувся з цим запитанням до Чарлза. Того наче приском обсипало. “Капітан, здається, щось у цьому тямить”, — подумав він. Та вголос промовив:

— Навряд. “Мертвим” я вважав би той відтинок часу, що минає від останнього натискування кнопки до початку відкривання, тобто десь так з півсекунди.

Капітан кивнув головою:

— А проте і в такому випадку піде не менше як сорок днів. Такого часу ми не маємо. Я хотів би обміркувати цю справу з лейтенантом Меттісоном. Підемо зі мною?

Лейтенант сидів із сержантом Пінкертоном у своєму кабінеті, втупивши жовчний погляд у вікно.

— Цей армійський пройда мені просто як кістка в горлі, — лайнувся Сем. — Розсядеться тут собі, як удома, і починає давати вказівки, наче він… — Лейтенант не докінчив речення.

— Принаймні ми зіпхнули з себе діло, — задоволено озвався сержант. — І відповідальність теж.

— Авжеж, — сказав лейтенант так люто, що сержант Нед Пінкертон глянув на нього здивовано. Він запитливо подивився на начальника, а тоді мимохідь запитав:

— До речі, ви мені ще нічого не розповіли, що у вас було з директором банку?

Якусь мить Сем Меттісон вагався. У них не було заведено, щоб його питали про те, про що він сам не розповідав, отже, сержант про щось здогадувався. І коли він, лейтенант, не хоче випускати оті долари, як пісок між пальців, то тепер, за нових обставин, доведеться принаймні почасти відкрити Неду свою таємницю.

— Тобі перепаде зо дві тисячі, якщо нам пощастить знищити робота! — зважився він нарешті.

Сержант свиснув крізь зуби:

— Дві тисячі не жарт. Та коли вже цим зацікавився Пентагон, то це справа непевна!

— То й треба її самим упорати! — гаркнув лейтенант. — А то б, гадаєш, я сказав тобі щось?

— Якби ж у вас був придатний план… — вагаючись, почав сержант.

Та розмову про план перебила поява капітана в супроводі Чарлза Гарднера і репортера.

— Нам треба спільно обговорити деякі питання, — заявив капітан. — Тут саме всі ті, хто був присутній при першому відмиканні дверей. Може, комусь щось упало в око?

Гарднер присилував себе до незворушності. Виходить, капітан не в усьому довіряв йому! Якщо тепер хтось із двох скаже, що й того разу перша спроба теж була невдала, йому капець!

Та лейтенантові йшлося тільки про двадцять тисяч доларів — подумки він уже визначив їх як “свої”. Тільки репортер уловив, що десь щось недомовлено. Але він ще почував себе Гарднеровим боржником, зате капітана Вілкінс терпіти не міг, — по-перше, тому, що за своїми витонченими манерами той приховував пиху, яку репортер добре відчував, а по-друге, — за те, що капітан, можна сказати, зіпсував йому гру, заборонивши дальшу публікацію репортажів про робота. Отож Генрі Вілкінс хоча її згадав, що перша спроба Гарднера відімкнути двері виявилася невдалою, та не зронив і слова.

Капітан пильно спостерігав усіх, але поки що мовчав. Тільки його погляд ставав усе колючіший.

— Гаразд, — мовив він по паузі, — тоді поставимо питання інакше. — Які можуть бути причини зміни шифру?

Репортера потішила можливість помірятися силами з інквізитороподібним капітаном.

— А може, робот тим часом устиг побувати всередині? — висловив він припущення. — Таке може статися, адже він потребує запасних деталей чи мастильних матеріалів, та й заряджатися десь йому треба.

— Але ж обставини його втечі свідчать про те, що він не міг знати коду! — заперечив капітан.

— Так, це правда, — погодився репортер, — хоча… — підскочив він.

— Що “хоча”? — запитав капітан.

— Робот повинен мати десь житло. Я не думаю, що він сам найняв собі квартиру. Це, певне, заздалегідь зробив для нього старий Баткінс. А то робот мав би хоч-не-хоч зіткнутися з безліччю проблем приватного порядку і, певна річ, здався б комусь чудним. Якщо ж він завдяки Баткінсові мешкає вже десь і ретельно вносить платню за квартиру, жодна людина не зверне на нього уваги.