Рей Бредбері - У сріблястій місячній імлі

Але враз йому перебили думки. Машина знову звернула, і її зразу почало жахливо трусити — путівець чи лісова дорога? Надумали його тут порішити? Дурниця, навіщо їм це? Ні, фальшиві полісмени тільки повилазили один за одним і помінялися місцями, але так, що один з них весь час був позад Гарднера, і професор невідступно відчував на спині неприємний доторк металу.

Далі подорож минула без пригод. Чарлз Гарднер зауважив, що вони проїхали через Чікаго чи через його частину, проте оскільки навколо знову стало тихіше, то, хоч машина часто змінювала напрямок, він міг усе ж таки сказати — вони були поблизу якогось великого міста.

Потім йому зав’язали очі, завели в якийсь будинок і посадили біля стола, а коли він знову дістав змогу дивитися, то побачив перед собою досить щедро заставлений наїдками стіл з усім відповідним начинням для вечері.

— Шеф наказав спершу нагодувати вас, — сказав, як лишень міг, приязно один із тих, що їхали з ним у машині, і вийшов.

Спершу Гарднер вирішив не зважати на спокусу, та потім скорився обставинами і етап їсти, й навіть з апетитом. Після вечері його відвели до якогось недбало одягненого добродія.

— Сподобалася вам італійська кухня? — запобігливо поцікавився той. — Я завжди дотримувався думки, що на переговорах легше досягти компромісних угод, задовольнивши спершу тілесні потреби. А ви як вважаєте?

Гарднер відповів, що не мав багато нагод нагромадити такого роду досвід.

Співрозмовник кивнув головою:

— Я вірю вам. Ви справляєте враження людини, що любить правду, і тому нам багато легше буде порозумітися. Ми трохи знайомі з вашою біографією. Так ось, щоб не витрачати зайвих слів: нам потрібен ваш робот. Або той, Що вже існує, або сконструйований наново. Серійне виробництво ми взяли б цілком на себе. Пропонуємо вам або одноразову винагороду, або участь у прибутках — як ренту. Я знаю, що ви хочете сказати: ви цього всього не можете, це був винахід вашого друга, а він помер. Краще не кажіть такого, обміркуйте все як слід. Щоправда, ви могли б і одразу висловити свою згоду. Ні? Ну, гаразд, тоді до завтра! — Він натиснув на кнопку, і Чарлза Гарднера провели до кімнати, досить комфортабельної, як не зважати на заґратовані вікна.

Генрі Вілкінс з винуватим виглядом стояв перед Джейн Гарднер.

— Ви не виженете мене? — боязко спитав він.

Джейн утомлено похитала головою.

— Бо це я своїм дурним репортажем дав усьому цьому хід, — картав себе репортер.

Джейн дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Це ж абсолютно ясно! — пояснив він. — Якийсь синдикат, велика організація злочинців, захопив вашого чоловіка, бо хоче мати таких роботів, — от для якої тільки мети? І не знаю, чого вони з цього сподіваються.

— А як же поліція?

Репортер сумно засміявся:

— Як правило, в таких випадках вона безсила.

— Вони вважають, що Чарлз може виготовляти такі штуки?

— Авжеж, і доти, доки вони вірять у це, вашому чоловікові нічого не загрожує! Та наскільки я його знаю, він їм відразу пояснить, що він цього не вміє!

— Я мушу хоча б щось зробити, але що? — підводячись, мовила Джейн. — Якби ж той старий навіжений Баткінс залишив хоча б якісь нотатки!

— А може, вони є, але заховані? — запитав репортер. — Ходімо туди ще раз і пошукаймо!

Джейн Гарднер не була певна, що в цьому є сенс, бо це дуже мало відповідало її уявленню про Баткінса. Та вона згодилась, аби хоч щось робити. Вони сіли у Вілкінсову машину й поїхали. Було вже темно, коли вони прибули на місце, і Генрі Вілкінс освітив фарами все навколо. Вони вже підходили до будинку, коли перед ними враз, наче з-під землі, з’явився полісмен. Козирнувши їм, він сказав:

— Лейтенант Меттісон поставив мене тут на випадок, якщо хтось із зацікавлених цією справою спробує стромляти сюди свого носа!

Генрі Вілкінс уважно подивився на нього з таким почуттям, що він уже бачив десь нього полісмена.

— Покажіть-но своє посвідчення!

Але полісмен ураз вихопив пістолет і примусив їх підійти до дверей.

— Тільки без дурниць! — попередив він. — Швиденько відчиняйте, а далі побачимо!

— І не подумаємо! — заявив Вілкінс.

— Дамі нема чого боятися, — сказав фальшивий полісмен, — а от у вас — три хвилини. Якщо після цього двері не відчиняться…

— Нічого не вдієш. — зітхнула Джейн. — Відчиніть.

— Який шифр? — спитав полісмен.

Вілкінс хотів був стримати Джейн, та вона вже говорила:

— Сьогоднішнє число, тоді рік мінус один день.

Фальшивому полісменові це було явно не під силу, і він тільки сказав: