Крутояр схилився на дерев’яні поручні, очі його зупинились на вуличках містечка, на цинкових дахах, на гострих шпилях кам’яних церковець, на стрункій телевізійній антені.
Староліття й сучасність. Усе тут разом, усе сплелося, змішалося.
— Дай мені спокій! Набридло твоє базіканняі — вигукує хтось поруч.
Крутояр обертається на ті слова. Двоє чоловіків в потертих костюмах стоять зовсім близько і з закам’янілим, отупілим виразом на обличчях дивляться в каламутну воду.
— Ти даремно, хлопче, комизишся, — мляво розімкнув вуста один з них, що здавався старшим. — Їдемо на мідні копальні. Ти хіба не чув, що там підвищили платню? Американці дають долар у день! А буває, й півтора.
— Мене побрехеньками не купиш! — з незворушною міною на обличчі відповідає другий, молодший. — Краще піду на службу в національний корпус безпеки.
— Скоро тих головорізів вішатимуть, як собак. Їдьмо на мідні копальні. Я маю добре чуття…
Тут молодик штовхнув ліктем старшого і, кивнувши в бік Крутояра, щось прошепотів. Обоє раптом спохмурніли і квапливо пішли геть.
Крутояр мимоволі здригнувся. Невесела правда життя нагадала, що й він має тут остерігатись всього, що є люди, яким він ненависний, люди можновладні й жорстокі.
Він знову дивиться на місто, знаходить поглядом гостроверхий будинок мерії, над яким затрималася попеляста хмарина, суха й легка, як крильця метелика. Здається, гострий шпиль телевізійної вежі зачепився за її пінясте мереживо і не пускає в далеч, не хоче розлучитися з нею.
— Сеньйоре Крутояр! — раптом лунає чийсь радісний голос.
До Крутояра здалека всміхаються вузенькі очі. Високий, трохи зсутулений дідусь у світлому костюмі, з довгою тростиною в руці чимчикує до нього через дорогу. Дуже знайоме обличчя. І голос нагадує про давнє, напівзабуте. Швед Сундстрем! Невже це він, вічний мандрівник і шукач своєї загубленої мрії?
— Моє шанування, пане Сундстрем! — поспішає йому навстріч професор.
— Я радий бачити вас! — басовито гуде швед. — Воістину земля — тісний притулок для людей. Звідки? Яким добрим вітром, професоре? Ми не бачилися п’ять років!
— Ваша правда, пане Сундстрем: п’ять років! Етнографічний з’їзд в Сан-Франціско… Ціла вічність!.. Ви все подорожуєте, все вам мало!..
— Хочу щось встигнути під старість, пане Крутояр.
- “Щось” — це занадто скромно. Мені відомі ваші діла і ваші плани.
— Планів не бракує, колего, — з сумним усміхом озивається швед, і в голосі його раптом прохоплюється втома змученої нелегким життям людини. — На жаль, не всім їм судилося збутися.
Усе своє життя Сундстрем мандрує, перетинає континенти, вперто шукає якихось великих таємниць. Крутояр знає, що в цього впертого вченого немає ні власного дому, ні родини, ні спокою в серці. Так і скінчаться його дні десь під Південним хрестом або на славетних руїнах древніх ацтеків.
Сундстрем раптом спохмурнів. Закашлявся. Піт виступив йому на високому поораному темними борознами чолі.
— Ви нічого нового не знаєте про сміливого голландця? — питає він з гіркою надією в погляді.
— Голландця? Ван-Саунгейнлера? — подив з являється на обличчі Крутояра.
— Так, про голландського мандрівника Ван-Саунгейнлера.
— Він же загинув!.
— Ні він не загинув. Ван-Саунгейнлер знайшов те, що прагнув знайти. Кілька днів тому він дав про себе знати. Весь світ облетіла його радіограма з сельви. Загадкова, незрозуміла радіограма…
Крутоярові очі все більше й більше повняться подивом, йому якось випала з голови пригода, що сталася із сміливим голландцем. Здається, було те минулого року. Ван-Саунгейнлер купив літак і разом із своїм сином вилетів у верхів’я Ріо-Оскуро. Над безлюдними ущелинами Ріо-Падамо літак зазнав аварії, сміливці впали в сельву, і відтоді ніхто нічого не знав про них. І ось виявляється, вони таки вціліли, вони живі, блукають десь глухими лісами і навіть звертаються до людства з радіовідозвами.
— Пробачте, пане Сундстрем, — сказав професор, — останніми днями ми майже не бачили газет. Будемо сподіватися, що скоро все з’ясується.
Швед журливо похитав сивою головою. Сельва не так легко відпускає своїх бранців. Сельва жорстока і має свої закони.
Професор розвів руками.
— Чому вас так турбує доля голландця, пане Сундстрем?
На обличчі старого шведа відбилася туга. Здавалося, байдужість радянського мандрівника прикро вразила його.
— Ван-Саунгейнлер воював разом з моїм сином у Нормандії проти нацистів, — озвався він. — Під час висадки шостої армї Тедді загинув. Але Ван-Саунгейнлер став моїм другом, моїм молодшим колегою. Ми багато мандрували, надто нас приваблювали країни Західної півкулі, історія інків, ацтеків, патагонців. У якихось історичних анналах Ван-Саунгейнлер натрапив на згадку про останні роки існування імперії Атауальпи, про завоювання цієї стародавньої держави купкою іспанських авантюристів на чолі з Пісарро і про трагічну долю останніх інкських загонів, які, не скорившись загарбникам, розсіялися по тропічних лісах материка. Там їх і спіткала смерть.
Читать дальше