Юрій Бедзик - Великий день інків

— Я не думаю, що інка щось втямив з тієї балаканини каноніка Вальверде, — заговорив знову Крутояр. — За тлумача в ту мить був якийсь Феліпільйо, із місцевих індіян, що до того вже встиг побувати в Іспанії. Однак християнська релігія, звісно, лишалася для нього таємницею за сімома замками. Тому й перекладав він дуже приблизно, сам не розуміючи нічого з мовленого хитрим ченцем. Правда, сам імператор Атауальпа втямив одне: його хочуть підкорити волі якогось заморського володаря і до того ж ставлять образливу й брутальну вимогу, власне, — ультиматум. Він, великий і всемогутній інка, має зректися віри своїх предків і прийняти якесь незрозуміле й чуже йому християнське вчення.

Ні цього не буде, вирішив Атауальпа. його лице пополотніло від гніву. Він висунув з-під паланкіна руку і голосно промовив до Вальверде: “Я нікому не бажаю підкорятися і платити податки! Ці землі зі всіма їхніми багатствами споконвіку належали інкам. Я могутніший за будь-якого іншого правителя на світі. Ваш король, мабуть, великий государ; я не сумніваюся в цьому, бачачи, що він послав своїх підданих так далеко за море, і я ладен вважати його своїм братом, а не володарем. Що ж до папи, то він, певне, недоумкуватий, якщо роздає землі, які йому не належать! Ні папа, ні апостоли не мають права дарувати комусь чужі землі. А своєї віри я не зречуся. Вашого бога, як ви кажете, вбили ті ж люди, яких він створив. Мій бог, — і Атауальпа показав на сонце, що сідало за гори, — все ще живе на небі й дивиться вниз на своїх дітей, даруючи їм свою ласку. Чого ж я буду міняти живого бога на мертвого?”.

— Цей інкський імператор ще був досить терплячою людиною, — обурився Самсонов. — Невже він не здогадувався, що його просто провокують на відкриту бійку? І що в нього немає зброї? Треба було рятуватися якимось чином…

— Про порятунок уже не могло бути й мови, — сказав невесело Крутояр. — Та інкам у ці хвилини й на думку не спадало, що їхнє гостювання ось-ось має закінчитися кривавим банкетом. Вони й уявити собі не могли, яку безсоромність і дикість принесли з собою християни-колонізатори. Ну, велися перетрактації, ну, ішла якась релігійна суперечка, хтось когось переконував у своїй правоті, інка гарячкував, обурювався, навіть вигукував: “Передайте вашим супутникам, що їм доведеться відповісти за все, що вони накоїли в моїй країні, за образи, заподіяні моїм касикам, за пограбовані житла моїх людей. Я не піду звідси, доки вони не одержать сповна за всі скоєні кривди!”.

Звичайно, для Пісарро цього було досить. Усе людське в ньому згасло — якщо воно взагалі колись у ньому й було. Напевне, він найбільше боявся покірливості інкського короля. Що тоді робити з його троном, з його армією, з його могутньою державою? Малося не випустити нікого звідси живим, загнати меч у тіло вищої влади, зруйнувати одним ударом всю інкську імперію. Яке Щастя, що інка виявився гордим і непіддатливим! Та й облудний чернець Вільверде втямив, що настала критична мить. Тож, вдаючи з себе смертельно ображеного, він схопив із землі молитовник (який вибив у нього з рук інка) і чимдуж побіг за стіни будинків, де у всеозброєнні стояло військо Франсіска Пісарро. Розпалюючи себе і свого командира, він люто закричав йому, ніби даючи своє благословення: “Святий Сант-Яго! Глядіть, що діється! Індіяни підтягують полями свої війська. Ми сперечаємося з цим пихатим псом, а вони скоро оточать нас і знищать. Тож не вагайтесь, сеньйори! Бийте їх! Я відпускаю всі ваші гріхи!”.

Тоді Франсіско Пісарро, піднявши вгору білий шарф, дав команду своїм воякам до наступу. З фортеці вдарили гармати, затріщали аркебузи, загули барабани. Іспанці з криками: “Сант-Яго з нами!”, “Бий їх!” кинулися на імператора і його почт.

Починається страхітлива різанина. Сп’янілі від крові, іспанці ріжуть і колють нещасних людей, топчуть їх кіньми, розстрілюють з мушкетів. Лунають прокльони, жахливі зойки, стогін конаючих і поранених. За кілька хвилин уся площа Кахамарки вкривається розчавленими, спотвореними трупами. Кілька найвідчайдушніших Індіян пробують голіруч захистити свого вождя. Вони підставляють груди під списи напасників, хапають за вуздечки коней, виривають у ворогів мечі. Трон Атауальпи хитається, як човен у морі. Гордий вождь безтямними очима дивиться на загибель своєї гвардії і свого почту. Нарешті іспанці пробиваються через гори трупів до імператора. Тоді Франсіско Пісарро вирішує припинити різанину. Він стає на дорозі своїх вояків і владно вигукує: “Кому дороге життя, той не зачепить інка!” Хтось пробує, всупереч наказові командира, вдарити інка мечем, хтось ранить навіть самого Пісарро. Але поволі побоїще стихає. Імператора взято в полон і кинуто в один з будинків Кахамарки. Держава обезглавлена. Армія лишилася без полководця. Що далі? Звістка про криваве побоїще й полонення Атауальпи, мов блискавка, вдарила в інкський військовий табір. Почалася паніка, солдати кинулися в гори, тисячі озброєних людей враз перетворилися на здичавіле, охоплене жахом стадо. Сина Сонця захопили якісь білі дияволи, якісь неземні створіння на конях. Це вже кінець, і тут ніщо не допоможе!