Юрій Бедзик - Великий день інків

Досі істориків дивує: звідки у верховного інки було стільки державної мудрості, щоб тримати в покорі й послуху мільйони людей. До того ж без особливого насильства, без кривавих розправ і диктаторських жорстокостей. Син Сонця — таким його шанували жителі імперії. А сонце ж у їхньому серці було й божеством, і вищою святістю, і вірою в безсмертя. То як же не покоритися сонцесяйному? Кажуть, Що верховний інка мав владу просто абсолютистську. Що там римські імператори чи європейські монархи! Інка був просто ідолом, таким собі живим божеством. Піддані імперії до такої міри підкорялися волі свого государя, що найменший його наказ, найменша його примха виконувалася негайно і незаперечно, ще й з радістю. Накажи він плигнути в прірву — і людина плигала. Звели накласти на себе руки якимось іншим способом (спаленням, отруєнням, самовбивством) — і вже людини немає. Бог звелів, підданий підкорився.

Інки добували золото й срібло. Вони не вміли виплавляти заліза. Коли Пісарро вдерся з своїми головорізами в їхню країну, інкські воїни вийшли йому назустріч з кам’яними стрілами й бронзовими мечами.

Інки високо шанували науку. Вони вивчали в школах астрономію, математику, воєнне мистецтво, юриспруденцію. Шлюб був обов’язковий, іспанці побачили на території інків хороші дороги, мости, дамби, у містах — склади для продовольства й одежі, готелі для царських гінців, казарми для воїнів. Інки вміли будувати фортеці й храми, які своєю красою й пишністю не поступалися перед найкращими взірцями Стародавнього Риму чи Еллади.

- І як же вони віддали свою країну на поталу отому пройдисвітові Пісарро? — з гірким докором у голосі вигукує непримиренний до кривди Ілля Григорович.

— Ви правду кажете — пройдисвіт! — веде далі Крутояр. — До всього ще додайте: негідник з тонким єзуїтським розумом, з жорстокою, облудною душею. Він просто-напросто скористався з добросердечності наївних туземців.

Історики розповідають, що Франсіско Пісарро був людиною “темного походження”. Особа його була настільки непривабливою, що навіть іспанські гранди й дрібні дворяни ідальго намагалися відхреститися од нього. “Прокляття! — обурювалися рицарі, що служили при дворі панамського губернатора. — Краще прив’язати свою зброю до хвоста віслюка, аніж служити під командою свинопаса…” Франсіско Пісарро справді у молоді роки був свинопасом. Він поволі, правдами й неправдами, вибився в люди, став офіцером. Втершись у довір’я до короля Карла І, одержав від нього патент на завоювання Перу і разом із своїми братами вирушив за океан. І ось на чолі загону професіональних вояків, маючи при собі не більше двадцяти трьох аркебузів і мушкетів, цей авантюрист, відчайдушний, розумний і хитрий зайдиголова, кинувся в саме серце імперії червоношкірих. Він знав, що в царстві інків тільки-но закінчилася міжусобна боротьба за владу між верховним правителем Уаскаром та його братом Атауальпою. Переможцем вийшов Атауальпа. П’ятитисячна армія Атауальпи, сповіщена про наближення іспанців, розташувалася за Андами навколо невеличкого містечка Кахамарки. Верховний вождь інків навмисне дав можливість Пісарро просунутися за Анди, перейти урвища і тяжкі перевали й заглибитися на територію імперії, де маленький загін завойовників фактично втратив усяку боєздатність. Збагнувши безвихідність свого становища, Франсіско Пісарро разом з священиком Вісенте Вальверде склав підступний план дій. Іспанці послали в табір верховного інки офіцера із запрошенням прибути до них на святкову вечерю. Іспанці покірно схилили голову перед верховним інкою і пообіцяли йому рівноправний союз і братню дружбу. Але обіцянка їхня була тільки намаганням виграти час. Становище Пісарро було майже критичним. Уявіть собі: якихось триста вершників опинилися фактично в оточенні багатотисячної армії інкського імператора. Вночі, розташувавшись в Кахамарці, люди Пісарро з моторошним відчуттям дивилися на міріади вогнів, що оточували їх по небосхилу, — то палахкотіли багаття інкського війська, що розкинулося по схилу навколишніх гір. Однієї атаки було досить для того, щоб загін Пісарро перестав існувати. Що робити? Як діяти? І тут Пісарро згадав напучування Кортеса, завойовника Мексіки. Перед відплиттям з Іспанії Кортес всіляко підтримував і збадьорював Франсіско Пісарро, кажучи йому: “Пам’ятайте, Франсіско, одне: якщо вам вдасться захопити в полон священну особу короля Перу, то доля його країни буде вирішена. Я стверджую це, спираючись на власний досвід”.