Анатолій Стась - Зелена пастка

Ми носимо двометрові стояки з бетону. Важкий брус вдавлює в землю, ноги заплітаються. Мій напарник — індіянин, хлопець років шістнадцяти, звати його Ву. Він іде попереду. На спині темніють рубці, тонкі жилаві ноги ступають пружно, твердо. Ву на півголови нижчий від мене, але він міцніший, і вправності в індіянина більше. Для нього тягар — і стояки з бетону, і такий невмілий носій, як я. Рухаємося в мовчазній процесії червоношкірих привидів. Голі до пояса тіла людей при світлі ліхтарів вилискують від поту. Одні несуть на плечах стояки, інші згинаються від сталевих рейок. Я плентаюсь за Ву, ноша зв'язує нас ярмом. Стояк от-от потрощить мої кості. Плече заніміло. Нога зі збитими до крові пальцями натрапляє на щось гостре. Спотикаючись, силкуюся втримати брус обома руками, але стояк сповзає з плеча, здираючи шкіру. Ву відскакує убік. Стояк важко гупає на землю.

— Працювати не хочеш, смердюча індіянська свиня?!

Наглядач у крислатому капелюсі шмагає хлопця батогом. Ву випинає спину, звивається від болю. Я кидаюся на наглядача, волаю:

— Не чіпайте його! Як ви смієте?

Вишкіривши зуби в посмішці, крислатий капелюх відкидає мене, як кошеня. Так щоразу. Я спотикаюся, гублю ношу, а шмагають мого напарника. Нещасний Ву, напевно, зненавидів мене за ці дні, але він мовчить.

Квапливо хапаюся за кінець стояка. Ву нахиляється, бере з протилежного боку. Наглядач вгамовується. Повз нас бредуть індіяни, голови схилені на груди, здається, їм немає діла до мене, до Ву, до всього, що відбувається навколо.

У глибині пащека тунелю відлунює стукотом пневматичних молотків, там засліплюють сині спалахи металозварювальних апаратів, час від часу лунають короткі глухі вибухи. Землекопи вгризаються в товщу піщаника, просуваються вперед, з кожним днем збільшуючи ту кількість кроків, що відділяє нас, носіїв, від входу в тунель. Довбають землю і монтують кріплення також індіяни, але вони не з нашого барака. Я бачу їх лише під час роботи. Ми наближаємося до землекопів, скидаємо біля них тяжку ношу і без перепочинку повертаємося назад. Бігцем, під окрики крислатих капелюхів та під виляск батогів. Там, де сіріє чотирикутник денного світла, на нас чекає купа стояків і рейок. І все ж там сонце, чисте повітря, легкий вітерець хоч на хвилину остуджує тіло.

Ось уже п'ятий день, як я працюю в тунелі.

Що тут будують? Невідомо.

Нас приганяють сюди вдосвіта. Перед тим нам дають горіхи кастанейро, в обід — затірка з кислуватого борошна та боби. На ніч ми розташовуємося в приземкуватій будівлі з необтесаних грубих колод. Знадвору на стіні жовтіє цифра «6». Шостий барак, або блок, як сказав Кносе. Неподалік поміж гущавиною видно ще кілька блоків. Над дахами звисають розлогі крони пальм. Височіють вежі, на них чатує варта з кулеметами. Праворуч, на пагорбі, вкритому лісом, поміж дерев проглядає високий сірий мур.

Ранком, коли індіяни в колоні по чотири прямують на роботу, все навколо оповите тишею, лише десь недалеко, на болотах, то гучнішає, то затихає жаб'яче кумкання. У тумані ледь бовваніють будівлі, вежі, з дерев на землю безшумно падають краплі роси. Залишаємо тунель у сутінках. Я здаля щоразу спостерігаю за якоюсь строкатою юрбою людей. Схоже, там самі жінки. Охоронники виводять їх із лісу. Юрба зникає в гущавині біля барака, що стоїть осторонь інших, з жовтою трійкою на стіні.

У пальмовім гайку, повз який ми йдемо, маячить двоповерхова споруда під ребристою металевою покрівлею. Звідти часом долинає чи то сміх, чи дитячий плач. Там вештаються постаті в білому. Вчора я зненацька зупинився: здалося, ніби серед білих халатів промайнула навдивовижу знайома постать… Вечірній присмерк заважав роздивитися її як слід. То була жінка. Вона повільно сходила на ґанок. Я чекав, що жінка оглянеться. Когось нагадували її плечі, хода… Але тут мене підштовхнули ззаду, я стрепенувся і пішов, та все ж раз по раз оглядався, позирав на будинок серед пальм, однак на ґанку вже не було нікого.

У бараці з написом «6» — два яруси нар, збитих з дощок, напнуті сітки від москітів. Коло дверей — бак з водою, кухоль. Світла немає. Індіяни як німі, майже не розмовляють між собою. Мовчать у тунелі, мовчать, ідучи з роботи, мовчать у бараку. Лише серед ночі чути сонне бурмотіння стомлених людей. Сторожа навідується в блок нечасто. Іноді зазирне хтось із крислатих капелюхів, посвітить ліхтариком, пройдеться туди-сюди поміж нарами, ляскаючи батогом, і зникає.