Володимир Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту

— Не забудуть! — сказав Сенцов упевнено. — Ну, по місцях!

В гудінні, що все наростало, ракета здригнулась і повільно поповзла вгору. Це були тільки перші сантиметри з тих мільйонів кілометрів шляху, які вона мала пройти, але вони в якійсь мірі були найголовніші і найтяжчі.

Розімкнулись і розсунулись стіни. Набираючи ходу, ракета проскочила шлюз. Рубку обійняла темрява, в прозорій бані промайнули ребра естакади — і, викинута могутнім магнітним полем, ракета ковзнула у простір.

— Летимо! — тріумфуюче крикнув Азаров і ледве не прикусив язика.

Кругом загриміло сильно й мелодійно, мов сама гармонія небесних сфер, про яку писали в старовину, спустилась на голови екіпажу. Дивани прогнулися, тіла налилися вагою… Це ввімкнулись двигуни, розганяючи ракету.

— Схожі на звичайні, хімічні… — крізь зуби промовив Коробов.

Сенцов не відповів. Втиснутий у крісло, він напружено дивився на екран з червоними циліндрами, ніби чогось чекав. Прискорення зростало, в очах темніло.

Сенцов подумав, що треба було лягти на диван… Але раптом гудіння обірвалось. Прискорення зникло. Всі одночасно попідводили голови. Калве сказав Раїну:

— Страшно було…

— Ще буде, — відповів Раїн. — Але, як сказав один стародавній письменник, це зовсім інша історія…

Сенцов побачив, як з одного рубінового циліндра на екрані вилетів сліпучий, вузький промінь світла. Викинув промінь ще один циліндр, ще…

— Фотонний! На квантових генераторах! — вигукнув Сенцов, відкидаючись у кріслі.

Сліпуче, хоч і пригашене фільтрами, світло бушувало тепер на екрані. Знову прогнулись дивани, на шкалах приладів скочили вгору червоні смуги… В повній тиші головний двигун корабля набирав хід.

— Наступна зупинка — Земля! — урочисто промовив Сенцов. — Він не сяде на Місячну базу, йому це непотрібно. Цікаво, де він приземлиться?

Дивлячись на один з екранів, де, швидко віддаляючись, зменшувалась куля Марса і зовсім уже непомітним здавався щойно залишений ними зореліт, Раїн сказав:

— Схоже на те, що летітимемо лічені дні… Це тобі не політ по орбітальній траєкторії. Він летить по траєкторії світлового променя! Приблизно, звичайно.

— Недарма й вигляд у нього такий! — відповів Сенцов. — Що ж, власне, час би вже почати готуватись до посадки…

— Я все-таки хотів би розібратись у цьому кібернетичному пристрої, — пробурмотів Калве і глянув скоса на Сенцова.

— Стоп! — мовив Сенцов, усім тілом радісно відчуваючи, як плавно, все швидше й швидше розганяється корабель. — Я вам розберусь! Ви не думайте, що коли корабель чужий, то на ньому правила не дійсні. Корабель тепер наш!

І, всміхнувшись, додав:

— Порушувати роботу автоматів під час рейсу заборонено правилами. Без Особливої Необхідності…

Простір був безмежний. Не порожнеча, якою він колись уявлявся, а простір, що кипить згустками, розрідженнями й завихреннями полів. Простір, що незримо вигинається поблизу зірок і полегшено випрямляється далеко від них; він був нескінченний, і корабель загубився в ньому швидше, ніж губиться крапля в океані.

Корабель був малий. Видовжений і легкий, окрилений викинутими далеко в різні боки мережаними конструкціями, він спурхував — срібляста летюча риба — над грізними валами гравітаційних штормів, здатних розчавити його, жбурнувши на непомітні рифи заборонених прискорень; він гальмувався й розганявся, він обкутувався хмарою захисних полів — і втікав, вислизав, ухилявся — і знову продовжував свій шлях, і його кристалічна луска тьмяно вилискувала в розсіяному світлі галактичного простору.

А втім, простір нерідко був спокійний. Всередині ж корабля спокій панував завжди. Навіть коли корабель пробивався крізь рукав субгалактичної гамма-течії і в блискучих артеріях автоматів пульсували бурхливі струми, в рубці, салоні й каюті було тихо й комфортабельно, жовті й зелені стіни відбивали м’яке світло, а матова стеля та біла підлога випромінювали такий веселий спокій, який випромінюють лише білі предмети. Автомати ховалися десь у глибинах корабля, й гарячкова квапливість кіберустановки не помічалася — так само як не помічається і захоплений розгул вибухів у камерах мотора.