Володимир Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту

— Так, це надійні хлопці, — сказав Сенцов. — Додай до них Іванова і Вольського — от і готовий екіпаж…

— Не можна в такий екіпаж Вольського, — перебив його Раїн. — Астроном він добрячий, але витримки в нього малувато. Його треба в такий екіпаж, де буде кому його стримувати. До Улугбекова, скажімо. Улугбеков, Вернер, Самохін, Ільїн і Вольський — оце буде першокласний екіпаж.

— З Низовим може летіти Бочаров, — сказав Сенцов. — Хоч він сам найближчим часом може одержати корабель. Страшенно здібний хлопець… Дзеніс — ось хто може летіти з Низовим. Чудовий пілот…

Так прощались вони з тими, хто лишився на Землі, в кого попереду було ще довге життя, багато мільйонів кілометрів і — хтозна, — може, навіть світлових років шляху…

— А ви говорите — летіти… — промовив Сенцов. — 3 ваших же слів виходить, що всі полетіти не зможуть: комусь доведеться залишитись, натиснути стартову кнопку…

— Так то ж — для автоматичних ракет, — сказав Калве.

— А для неавтоматичних?

— За логікою, ракети з екіпажем мусять стартувати після сигналу з самої ракети. В ній також має бути стартова кнопка.

— Піди перевір, — посміхнувся Сенцов.

— Може, ти сам сходиш перевіриш? — сказав Раїн. — Я стомився…

— Це ж куди? — запитав Сенцов. — У кібернетичний центр?

— Навіщо в центр? У рубку…

— Куди? — прошепотів Сенцов.

— Я кажу — в рубку, — промовив Раїн.

— Він каже — в рубку, — підтвердив Калве.

Сенцов хвильку недовірливо дивився на них, потім гнівно промимрив щось і вискочив з каюти. Коробов і Азаров кинулись за ним. Раїн і Калве неквапливо пішли слідом.

Наближаючись до клятої прозорої перегородки, Сенцов мимоволі притишив ходу і простяг руку. Але Коробов, який обігнав його, простісінько пройшов далі…

Перегородка зникла.

— Як? — спитав коротко Сенцов.

— Перемикач… — відповів Раїн, який підійшов.

Двері в рубку відчинились легко. Всі п’ятеро, тиснучись у дверях, заглянули всередину.

Як і в центральному посту зорельота, тут уздовж стін тяглися дивани, а посередині стояв пульт — схожий на той, який вони бачили у кібернетичному центрі, тільки значно менший. Дуже мало приладів і ніяких органів керування, тільки круглий екран із стрілкою та дві великі, випуклі кнопки — червона і біла.

— Що за лиха година, — сказав Сенцов. — Жодного важеля…

Раїн тим часом оглянув екран.

— Так, — сказав він Калве. — Сумніву нема — між ними зв’язок. Вогники тут точнісінько так розміщені, як і на екрані кібернетичного поста.

— І стрілка в такому ж положенні, — кивнув Калве.

— Тобі ясно? — запитав Раїн, звертаючись до Сенцова. — Перегородка блокувала рубку, поки поворотом перемикача ми не призначили ракету до вильоту. Тепер решта — за вами, товариші пілоти.

Сенцов усе ще розгублено дивився навкруги: може, це зовсім не космічний корабель? Як міг хтось летіти в ракеті, де немає жодного органу керування?

— Ні, — сказав він, — на такому кораблі далеко не полетиш. Я, в усякому разі, не ризикну. Вимкніть перемикач, а то ще скоїться що-небудь…

— Але ж ми перевірили схеми… — благально сказав Калве.

— Ні, — промовив Сенцов. — Ні.

Запанувало мовчання. Всі дивились на командира.

— Категорично? — похмуро спитав Азаров.

— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч би задати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось у просторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!

— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…

І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так він вирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.

Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцем зрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тут усе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, в них керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпше чекати тут.

Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не дав обіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всі люди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…

…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його. Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. В усій ракеті панувала мертва, космічна тиша.