Володимир Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту

В рубці вже точилася мирна розмова про театри. Здається, про ризький балет, а може — про московський. І Сенцов у думках похвалив хлопців за спокій. Потім він відкашлявся, і розмова враз обірвалась. Усі дивились на нього.

— Ну… — сказав він, намагаючись, щоб це прозвучало якомога спокійніше й бадьоріше.

Всі зрозуміли: пора. Калве і Раїн відстебнулися од крісел. Азаров труснув головою — чуб піднявся і став сторч (“Біда із зачісками при невагомості!” — мимохіть посміхнувся Сенцов). Відштовхнувшись од пульта, Азаров поплив у повітрі; він відчинив двері, пірнув у коридор, вигнувшись якось особливо: щоразу Азаров задля розваги знаходив новий спосіб вибиратися з рубки. Калве пересував своє масивне тіло не кваплячись, тримаючись рукою за пульт, — він любив відчувати грунт під ногами. Раїн вийшов швидкими кроками, немовби й не було ніякої невагомості, — на прощання махнув рукою, всміхнувся. Двері за ним гучно зітхнули герметизуючим окантуванням. Він пішов до телемагнітоскопа — так називався найновіший бортовий телескоп, який усе, що потрапляло в поле його зору, безперервно записував на магнітну стрічку.

Із каюти до рубки, немов на зміну тим, що пішли — аби не панувала тут тривожна тиша, — увійшов Коробов, другий пілот. В рубці запахло одеколоном. Сенцов потяг носом повітря, усміхнувся. Коробов сів у кріслі, поруч із Сенцовим. Помітивши його погляд, і собі всміхнувся.

— Чисту сорочку надів… — сказав він весело, немов показуючи самим тоном, що ні слів його, ні можливої небезпеки всерйоз сприймати не слід.

Обидва схилились до мікрофона бортового журналу. Коробов прийняв вахту. Тепер Сенцов міг деякий час відпочивати, ні про що не думаючи, доки попереджувальний сигнал не сповістить про початок маневру. Хоча як це зробити — ні про що не думати, — він так ніколи й не міг зрозуміти.

Сенцов по черзі повернув регулятори, підсилив яскравість бортових екранів. Вони усі заблимали неживим, примарним блиском. З’явився розсип зірок, наче потягло пронизливим холодом порожнечі. Коробов мерзлякувато повів плечима. Сенцов покосився на нього, намацав вимикач курсового екрана, натиснув.

Рубку залляло червонувате світло. Навкісні тіні лягли на стіну, заграли на циферблатах. На мить обидва пілоти відчули легке запаморочення.

Марс висів перед ними кривавим ятаганом. Легкий серпанок пом’якшував його обриси. Віковічна загадка, червоне яблуко розбрату… Досі сперечалися, чи є на планеті щось, окрім піску та убогої рослинності, а можливо — навіть і її нема, чи супутники Марса — штучні, чи було тут коли-небудь високоорганізоване життя…

Відповідь на всі ці питання була поряд, руку простягти: всього за тридцять тисяч кілометрів від ракети світилася Аерія, темніли Великий Сирт, загадковий Лаокоонів вузол… Було від чого паморочитись голові.

Коробов дивився, впершись підборіддям у груди, тихенько сопучи. Сенцов якось непомітно для себе ледь усміхався.

Ось такий вигляд у перемоги — червоний півмісяць на екрані. Без збільшення, з відстані в тридцять тисяч кілометрів. Долетіли-таки!

В кріслі поруч засовався Коробов. Зітхнув. Неголосно промовив:

— Прикро все-таки… Повземо ледь не рік, а років через п’ятдесят-сто люди добиратимуться сюди за день. Ну, за три дні… Ми з тобою, знаєш, хто? З кам’яного віку… Ми зараз у дубовому човнику пливемо, навіть не в човнику, а на рамі, обтягнутій шкурами. А будуть же колись океанські атомоходи на крилах. До того ж пращури наші, в дубових човниках, — вони не знали про майбутні океанські кораблі. Певно, і не задумувались. А ми-то знаємо загалом, що буде після нас. Для цього й працюємо: адже наша робота не стільки навіть для цього покоління, як для прийдешніх. Ти скажеш — так працює багато вчених. Але ж істини, які вони відкривають, лишаються надовго. А про нас згодом що скажуть? Чи зрозуміють вони нас, нащадки? Чи не кепкуватимуть: “Літали тут колись на тихоходах!..” Чи вдасться нам зробити таке, щоб і правнуки сказали: “Ні, не марно наші старі витрачали пальне!”

Коробов насторожено покосився на Сенцова, чекаючи на знайому посмішку: всі знали, що Сенцов людина тверезої логіки. А Коробову хотілося ще поговорити про те, як гаряче, пристрасно любить він свою професію і хоче, щоб не було в ній жодних, бодай найменших неясностей.

Та вже не було часу. Чомусь бажання отакої душевної розмови приходить завжди саме в ті хвилини, коли треба до чогось готуватися, щось виконувати. Коли ж часу вдосталь, мова йде про речі найбуденніші. Тільки у відповідальні хвилини зринає те, що ховається в глибині душі.