Володимир Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту

— Зараз підрахуємо… — сказав Раїн. — Форму супутника приймемо за кулясту. Відстань між сусідніми естакадами, гадаю, приблизно двісті метрів. Пряма видимість була… Раїн замовк, поринувши на ходу в обчислення. Потім сказав:

— Якщо я правильно розрахував, коридор іде строго в радіальному напрямку. Іншими словами, до центра супутника. Це, до речі, говорить про те, що апарати, які наводять поле штучної гравітації, розміщено не в центрі планети. За логікою, десь ми маємо виявити і поперечні ходи. Отже, поки що все гаразд.

— Гаразд-то гаразд, — сказав Сенцов, — а от радіоактивність тут підвищена. Чи не йдемо ми кудись просто в диявольську кухню? До того ж не схоже, щоб тут часто ходили: надто вже багато пилюки…

Справді, тонкий шар пилюки лежав на підлозі, припорошив стіни.

— Що ж, — мовив Раїн. — Звернемо, як тільки випаде нагода. Повертати треба праворуч: ракета має перебувати саме в цьому напрямку.

— Цікаво, що там у них таке?..

— Очевидно, щось подібне до сховища або ангара.

— Ну, так уже й подібне… — насмішкувато сказав Сенцов. — Яка ж тут схожість? Тут усе справжнє, нам би ще повчитися. Ох, цей великопланетний шовінізм!..

Раїн захихикав, хотів щось відповісти — і в цю хвилину побачив таке, що змусило його бігцем кинутися вперед.

— Ось! — Він зупинився перед нішею в правій стіні коридора. — Чи не тут хід убік?

Сенцов квапливо підійшов, обдивився. Таку ж нішу видно було і з протилежного боку коридора. Але він рушив далі, в глибину супутника.

— А смуга ж веде туди… — пробурчав він. — Дуже цікаво, що там може бути?..

Хвилину вони стояли на місці, роздумуючи. Але так хотілося якнайбільше дізнатись — уже зараз, на самому початку — про сховані тут таємниці, що обидва разом рушили з місця — знову далі, вперед коридором — і вже через дві хвилини наткнулися на стінку, яка наглухо перегороджувала його.

— Мусить відкритись, — впевнено промовив Сенцов, підійшовши до самої перепони.

В ту ж мить лампочка індикатора в його шоломі загорілася помітно яскравіше. Сенцов відсахнувся, нервово провів рукою по скафандру, ніби обтрушуючись.

— Так і є, сатанинська кухня, — сказав Раїн. — Нічого, сюди ми ще заглянемо…

Повернулись до ніш. Раїн ввімкнув прожектор. Під шаром пилюки вгадувався невисокий східець.

Не роздумуючи, він ступив на нього ногою. Під підлогою щось ледве чутно клацнуло, стіна беззвучно, повільно піднялася, поповзла вгору. За нею виявились — на відстані двох метрів — другі такі ж двері.

— Ризикнемо! — сказав Сенцов.

Вони увійшли в цей своєрідний тамбур. Плита, що раніше піднялася, обережно, ніби боячись їх зачепити, опустилась. І тільки-но торкнулася порога, як одразу ж піднялася внутрішня. За нею знову був коридор, цього разу вужчий. Точнісінько так спалахували й гасли лампи…

Раїн пробубонів рядок із Багрицького: “Коридори в коридори, в коридорах — двері…”

— Саме дверей і немає, — промовив Сенцов. — Та дарма, розшукаємо… Згадай щось цікавіше.

— Це я так… — зніяковіло відповів Раїн. — А зверни увагу, цікаво: коридор вигинається ліворуч. Отже, наші міркування були правильні.

— Ну, ось і дійшли, — сказав Сенцов і зупинився перед нішею, вже знайомою на вигляд. Впевнено натиснув на східець.

І тут двері були з блокуванням — подвійні.

— Серйозно збудовано, — сказав Сенцов. — А де ж наші?

За дверима було темно. Та ось замиготіло — спочатку боязко, потім усе впевненіше. І, нарешті, сірувате мерехтливе світло — неначе світилося саме повітря — осяяло зсередини величезний зал, переділений навпіл похилою естакадою.

На ній нічого не було.

Вони постояли кілька секунд, ховаючи розчарування. Потім Сенцов (він усе тривожніше поглядав на годинник і на кисневий манометр) поквапив:

— Ходімо далі.

…Знову коридор, двері і зал, залитий сіруватим світлом, і посередині — естакада. Сенцов радо промовив:

— А ось тут уже дещо цікавіше!

— Я ж казав, що вони перебувають поблизу… — пробубонів Раїн.

Широкими кроками обидва попрямували вперед, високо підлітаючи над підлогою, нарешті Сенцов сказав:

— Ну, а тепер чого нам так поспішати? На естакаді, ледь видніючись, наче крізь туман, лежала ракета. Вони підходили до неї неквапливо, немов повертаючись з дачної прогулянки.

Сенцов пробурмотів:

— Жодних робіт не ведуть… Що вони, сплять, чи що? Ну, дочекається в мене Коробові..

Раїн похитав головою: тут щось було не те, від Коробова важко було чекати такої неоперативності.