Леонід Перов - Позивні Альфи Лебедя

Але гірський вал як був недалеко, так і лишається. Наче вони топчуться на місці!

Оам засопів і поглянув на хронометра. Здається, вже минуло не менше двох годин, як вони рушили вслід за Онол, а не просунулись уперед ні на крок. Чи, може, прилад зіпсувався? Чи в нього макітриться в голові од голоду?

Визначив кутову висоту сонця — сорок п’ять градусів!

Потер чоло. Закрив синіми плівками очі, розкрив. Триноги, як і раніше, ішли вперед, сунучи поперед себе тіні (а були ж вони зліва!), — гірський вал не наближався. Що за мана?! Не може ж він одсуватися, та ще й точно на стільки, на скільки вони підходять!

— Ваша добрість… — почувся шепіт Старшого з охорони. — Мій зір, ваша добрість..

— Зір, зір, — перебив Оам, — чого топчетесь на місці? Чи всі машини зіпсувались? Тоді вилазьте і — пішки!

Охоронці повискакували з кабін і почали місити пісок. Було добре видно, що вони посуваються вперед, бо їхні триноги одразу ж лишилися позаду; рухалась лише машина його добрості, і вони старалися не відставати від неї. Ішли досить швидко, але тіні пересувалися ще швидше — тепер вони темніли праворуч. Але до схилу було так само — не поближчало ніскілечки.

“Певне, божеволію… — подумав Головний наглядач. -3 голоду… Хоча б оце Онол… І як же вона змогла дістатись туди, а він ось топ-четься і топчеться на місці?.. Туманіє голова…”

Його добрість знесилено відкинувся на спинку сидіння.

Із заціпеніння його вивів шепіт Старшого:

— Ваша добрість… Чи ви бачите, ваша добрість?

Оам відкрив очі і знову їх закрив. Перечекав трохи, відкрив і застогнав. Перед ним був той самий північний вхід до підземелля, від якого вони вранці рушили в пустелю… Здивований, спантеличений, він сіпнув за важіль і зупинив апарат.

Онол підбігла до ажурної мачти, важко дихаючи. Вхопилась за метал своїми ніжними сизими руками і, задерши голову, злякано закричала:

— Рятуйся! Швидше злазь, Аре, вони вже близько!

Ар не відповідав. Це здивувало і насторожило дівчину. Адже вона добре бачила крізь кришталь його обличчя, не могла помилитися! Може, вони вже влучили в нього, і Ар… Ні, ні, цього не могло статися, бо те опудало наказало захопити всіх живцем.

— Чуєш, Аре! Мерщій тікай! Мовчанка.

— Це я, твоя Онол, чуєш? Мовчанка.

Дівчина безпорадно озирнулась навколо — ген там далеко-далеко побіля якоїсь циліндричної споруди жовтіє апарат, але нікого ніде не видно! Що ж тут діяти?

І вона подерлася на мачту, неначе загнаний звірок. Терпли руки, страх підкочувався до горла, а вона лізла і лізла. Боялася глянути вниз, якомога щільніше тулилася до іржавого металу, порвала одяг і подряпала тіло, а таки повзла вгору.

На верхній панелі, як на полиці, лежав, неприродно вигнувшись, юнак. Авжеж, це — Ар… Він учепився в якийсь циліндрик, видно, боїться впустити.

— Любий… — прошепотіла Онол, бачачи, як його ламає, судомить якась невідома сила. — Що з тобою, любий?..

Обличчя в нього було страшне, перекошене стражданням, пекучим болем.

— Не можна сюди… — з клекотом вириваються його слова. — Злізь. Не можна… Я зараз, зараз…

Онол злякалася ще дужче, мало не впала.

Сяк-так злізши додолу, сіла на пісок і почала ждати. Що ж, певне, так уже записано в Книзі Буття: не бути їй з коханим… Тоді силою відірвали її від Ара і тепер… Ось-ось з’являться на пагорбі грізні триноги цієї бездонної бочки…

Але триноги не з’являлись.

Минала година за годиною, а їх не було!

Тоді Онол побігла до узгір’я, зійшла на вершину і побачила… одні лише піски пустелі. Аж не вірилось. Загроза минула. Де ж вони поділись?

Ар, поволі спустившись із мачти, ліг на піску, розкинувши руки.

— Я знав: ти прийдеш… — тихо говорив він лежачи. — Неповторна моя, найкраща…

— Я так злякалася… Оам, хоч і ситий, а жорстокий до нестями. Я, коли побачила тебе… А де вони всі поділися?

— Зараз вони коло підземелля. Біля північного виходу.

— Як же вони там опинилися? Ар вказав на сірий циліндрик:

— Цей прилад… як би тобі пояснити? — викривлює простір.

— Справді?

— Справді, у фізичному розумінні. Це наш винахід. Тільки ним важко працювати… І самого корчить.

— Я бачила. Аж страшно. — Онол схилилася до його обличчя і торкнулася щокою щоки- знак любові і довір’я, — Вони до нас не доберуться?

— Сподіваюсь, що ні. — Юнак підвівся і кивнув у бік стартової естакади: — А закінчимо ракету — шугнемо в космос!

— У космос?

— На Третю планету. Вночі помилуєшся голубою цяткою.