Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

Раптом кров, здається, швидше побігла у нього в жилах: над самісіньким краєм урвища миготів червоний вогник. Миготів і гас, миготів і гас.

— Є! Є світло! — радісно вигукнув Мюнх.

Потім спустився зі скелі й побіг до Ками.

— Є світло! Є! Я бачив!

Мюнх рвучко вхопив Камину руку і з жахом відчув — вона холодна як лід.

— Що ти кажеш? Що? — спитала вона нестямно.

— Є світло! Я бачив!

— Так… Я знала… що… вони прилетять… Вони нас врятують… Навіть коли ми… замерзнемо… Вони повернуть нас до життя… До життя…

— Скажи, що я маю робити?!

— Я знала, що ви прилетите…

— Камо! Це я, Модест! — з жахом вигукнув він. — Скажи, що робити?!

— Модесте! Чого ти хочеш од мене? — злякано прошепотіла дівчина. — Навіщо мене мучиш? Я все сказала… Все…

— Що ти? Що тобі? — його тіпало, як у лихоманці.

— Така правда. Ти мусиш зрозуміти… Я не можу… нічого… нічого іншого тобі я не скажу… Не скажу… Ти мусиш зрозуміти… Ти не віриш мені? Чому? Я тебе не одурила… Немає пекла… Немає раю…

Мюнх схопився з місця й почав кричати на ціле горло. Потім довго вслухався в тишу, але до нього долинав лише далекий шум вітру в горах.

Він знову кликав на допомогу і наслухав. Ще раз і ще… Нарешті повернувся до Ками, підняв її на руки й попрямував до урвища.

Незабаром побачив світло. Тепер воно було нібито вище й яскравіше. Модест пішов просто на нього.

Не помітив, як опинився в урвищі. Червоний вогник блимав тепер угорі, швидко пересуваючись по небу. Модест стежив за ним із радісною надією, аж поки вогник поминув зеніт і почав рухатися на північний захід.

Тепер уже не надія, а неспокій зростав у ньому щохвилі. Коли, нарешті, червона цятка зникла за вершинами гір, він зрозумів: то була не допомога. То одне із штучних небесних тіл, що обертаються навколо Землі, Кама вже не раз йому показувала…

У розпачі Мюнх приклав вухо до грудей дівчини. Серце начебто б’ється. Але чи не помиляється він? Чи не обманює його слух?

Знову почав розтирати їй руки. Та вони були холодні й недвижимі.

Тоді він ще раз подумав про бога, якому служив так вірно і сліпо. Молився якнайревніше, благаючи небеса про порятунок. Не задля себе! До власної долі було йому зараз байдуже. Він думав тільки про неї. Яка близька стала вона для нього в ці години… А він же мало не вбив її…

Мюнх не думав зараз, чи любов його до Ками гріховна, а чи свята. Він бачив — дівчина вмирає — і одчайдушно шукав порятунку. Може, був то страх перед втратою єдиного друга в такому чужому й дивному світі. Може, був то страх перед власним сумлінням, несправедливістю, якої вже ніхто і ніщо не поправить…

Але небо було глухе.

Невже бог одвернувся від нього у цю жахливу годину? А може, дотеперішнє життя — справді помилка?.. Що, коли кров, пролита з його волі, спопелілі тіла людей, що їх прирік на смерть, звинувачують його?.. Звинувачують перед лицем Всевишнього?! Ні! Адже він не чинив цього сам од себе. Адже він був одним із багатьох, безмежно відданих ділам господнім… Діла ті мусили бути праведні… бо хто ж тоді насправді той, що його ошукав? Чому він дозволяв, коли слуги його зле чинили?..

Ішов далі й далі вглиб долини і вже не молився, не просив, а звинувачував і погрожував тому, хто не хотів вислухати його благання.

Раптом в голові сяйнула богохульна думка: коли не господь, то, може, сатана зарятує?.. Гнав ту думку, а вона поверталася, довбала мозок… І, переможений врешті, закликав на поміч пекельні сили. І знав: вороття вже немає, з минулим покінчено назавжди.

Одначе надаремне сподівався, що дістане відповідь…

Мюнх ішов повільніше й повільніше. Чимдалі важчим ставало мертве вже Камине тіло. Не чув холоду, а лише страшенну втому й сонливість. Дедалі частіше спотикався. Падав, підводився і знову падав. Нарешті посковзнувся, безсило опустився на тіло дівчини і застиг.

Він не чув і не бачив нічого: ні гулу двигунів повітряної машини, що йшла на посадку, ні штучної зірки, яка зненацька спалахнула високо над долиною й розсіяла нічний морок…

Цитується за виданням: Данте Алігієрі, “Божественна комедія”. Державне видавництво художньої літератури. Київ, 1956.

Метр— шаноблива назва людини видатного хисту і знань (тут і далі — примітки перекладача).

Бургграф— у середньовічній Німеччині — начальник замку й міста, який мав військові й судові права.