Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Що ти хочеш зробити? — запитала Кама, намагаючись зберегти спокій.

Мюнх поважно глянув їй у вічі.

— Я ходу тебе… врятувати!

— Мене? Не розумію.

— Я хочу врятувати твою душу. Ще не пізно. Чого так дивишся на мене? Ти, напевне, й сама не знаєш… Ти не можеш бути направду… така… Це він промовляє твоїми вустами! Але я прожену його!

— Кого?

— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Скажи все, щиру правду. Цієї ж миті! Настав час, коли ти станеш перед найвищим суддею… Бог милосердний…

— Слухай, Моде, навіщо ти мені загрожуєш? Чого ти від мене хочеш? Якої правди?

— Ти знаєш… Тобі не вдасться мене ошукати! Я все зрозумів. Зло — в твоєму тілі. Тільки в ньому… Уже ніщо не врятує твого тіла! Але душа безсмертна! її не можна губити! Заклинаю тебе ранами господа нашого! Допоможи мені вигнати сатану з твого тіла! Врятуй свою душу!

— Але ж…

— Кажи за мною: “Во ім’я отця і сина…”

— Але ж, Моде! Я тобі вже не раз пояснювала…

— Ну й що?.. Я знав, ти не можеш молитися!

— Можу, але ж річ не в тім, щоб я повторювала слова молитви. Тобі здається — я посланець пекла. Чаклунка або чортиця. Але це неправда. Я така сама людина, як ти! Як інші люди на Землі!

— Ти брешеш! — хапливо урвав він. — Ти ошукувала мене! Був час, коли мені здавалося, що ти янгол… Але я помилявся. То була омана! Ти вдавала з себе таку, щоб одурманити мене… Закувати в пекельні кайдани! Щоб я думав про тебе і забув про бога, про мету, якій мушу служити!

Спираючись на спутані руки, Кама сіла й опустила ноги на підлогу.

— Вгамуйся! — промовила вона, підвищуючи голос. — Я ніколи тебе не ошукувала. Ти хочеш знати все? То я скажу тобі. Немає ні дияволів, ні янголів! Що б ти не робив, де б ти не шукав — ніде їх не знайдеш!

— Ти брешеш! Я був у чистилищі! Я бачив!

— Я тобі вже казала: ти, напевне, спіткався з якоюсь невідомою цивілізацією, котра відвідала Землю. Якимись істотами, що мешкають в інших світах…

— Він знову промовляє твоїми вустами! — злякано вигукнув Мюнх. — Згинь! Згинь!

— Чого ти хочеш од мене? Щоб я ствердила всі твої вигадки, уявлення давноминулих часів? Саме це була б брехня!

Кама підвелася з крісла, але Мюнх підскочив до неї, вхопив за плечі й повалив на коліна.

— Молися! Проси прощення! Бог наш милосердний… Я хочу тобі добра! Не силуй мене…

— Ти знову мені погрожуєш?

— Я не погрожую, а прошу… Я не хочу цього, — він сховав обличчя в долонях. — Але я не можу інакше…

— Отже, коли я не скажу того, що хочеш почути, ти вб’єш мене? — спитала вона відверто.

Мюнх звів на неї очі і дивився довго, ніби збирався на думках. Коли нарешті обізвався, голос його був стриманий і спокійний, тільки дивний якийсь і мовби незнайомий.

Кама зразу уявила собі, чого мусили зазнавати люди, яких він допитував чотири сторіччя тому. Відчула млость…

— Не розумієш? — докірливо запитав він. — Так, напевне, ти не розумієш… Смерть тіла — це ще не все. Йдеться про душу! Про те, щоб ти покаялась перед смертю… Щоб очистила душу! Щоб шкодувала…

Кама ледве таїла страх. Нишком глянула на хронометр над контрольним пультом. Від моменту старту минуло лише п’ятдесят хвилин. Вона розуміла — треба виграти час, затягти розмову якнайдовше. Апелювати до його сумління не мало сенсу. Лишалося змінити тактику, перейти в наступ.

— Отже, так… — глузливо почала вона. — Смертний вирок уже оголошено. Так чи так, я мушу загинути. Мабуть, ти залюбки спалив би мене на вогнищі. Як чаклунку. Скільки ж ти спалив уже чаклунок?

— А навіщо тобі це знати?

— Я гадаю — тобі буде скрутненько, — промовила вона насмішкувато. — Передовсім нема де, та й ні з чого скласти вогнища…

Кама раптом замовкла, бо Мюнх одвернувся, підійшов до полиці і взяв з неї грубу книжку.

— Ці прокляті книжки…

їй стало сили іронічно посміхнутися й заперечливо похитати головою.

— Ні. Ні мене ти не спалиш, ані цих книжок! Вони неспалимі! Опріч того, звідкіля візьмеш вогонь? Не кажучи вже про те, що, розклавши вогнище в кабіні, ти теж згориш. А це вже буде самогубство. Ти невдало вибрав місце і засоби. Треба було пошукати нагоди деінде!

— Там, на землі, всюди вони. Тут ми самі… Ти сама сказала… А втім, коли б ти могла, то напевне не чекала б… Але ти не можеш. Тут ніхто тобі не допоможе.

— Однак чому ти так уперто доводиш, що не хотів би мене скривдити? Може, тільки тому, що сам нікого не мордував? Це робили за тебе інші, правда? За твоїми наказами. Але сам ти ніколи не бруднив рук. Я розумію твої вагання…