Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Може, ти щось з’їси? Або вип’єш?

Він так різко відсмикнув руку, що ніж упав з подавача на підлогу.

— Самообслуговування в барі надто просте. Досить сказати: “Блокада, прошу…” і назвати номер страви згідно меню. Автомат діє тут за сигналом голосу. Так само, як автомати на вулицях. Скажімо, я хочу помаранчевого соку, — вона взяла картку й прочитала: — “Сік помаранчевий — 23”. Отже, треба сказати: “Блокада, прошу 23”.

Одразу відкрився клапан подавача. На невеликій таці стояла склянка з пінистою рідиною.

— Хочеш? — запитала Кама Мюнха, беручи склянку.

Той заперечливо похитав головою, але потягся до подавача й узяв тацю за ручки. З цікавістю оглядав її, здавалося, зважував у руках.

— Що тебе так зацікавило? Звичайна собі таця! З ручками, аби зручніше нести, — пояснила вона, але Мюнх, мабуть, її не чув. Він дивився вже не на тацю, а кудись поверх Каминої голови, на прозору стіну, за якою виднілася темно-блакитна гладінь моря.

— Це Чорне море. Я навмисне вибрала такий трохи кружний шлях…

Дівчина підійшла до стіни й поглянула вниз.

Тонкою білою стрічкою виблискував на воді слід водольота. Вдалині виднілися ще дві… три… чотири цятки. Вони, здавалося, не рухались. Це, напевне, водно-повітряні яхти ширяють над хвилями…

Кама замислилась Може, треба й Модеста взяти на таку прогулянку. Нехай побачить, нехай скуштує всього…

Почула за собою шарудіння, Мюнх наближався до неї. Огорнув її враз незбагненний якийсь неспокій. Неспокій щомиті дужчав. Знала: мусить обернутися. Зараз, негайно! Напруга ставала нестерпна.

Та не встигла. Щось засвистіло над нею, тоді почувся оглушливий гуркіт, немовби обвалилася стеля.

Світ закрутився перед Каминими очима. Впала на підлогу. Неначе в якомусь страшному сні мелькнуло перекривлене Модестове лице..

Ніби крізь туман бачила, як він біжить до буфета, хапає торбу, смикає паси…

Кама заплющила очі. Силкувалась збагнути, як усе це сталося. Але думки плуталися. Провела рукою по обличчю і, спираючись на другу, спробувала сісти Ще одне зусилля… Ще одне…

Зненацька щось важке впало на неї. Відчувала, що її шарпають чиїсь руки. Тягар давив, притискав до підлоги…

Що діється? Кама пригадала нараз: вона — в кабіні літака, летить з Модестом до Калькутти… Що він їй робить? Навіщо зриває телефонний браслет, викручує руки? Невже хоче зв’язати? Так, круг рук обвиваються пута…

Намагалася вирватися, звільнити руки. Але опір був надаремний…

Тягар трохи полегшав. Напасник ухопив її за плечі, підняв і кинув на крісло. Підійшов до буфета, взяв склянку помаранчевого соку.

Кама відчула на вустах холодний дотик скла. Зробила кілька ковтків. В голові трохи проясніло.

Мюнх стояв проти неї й дивився мовчки.

— Навіщо?.. — промовила через силу.

Він ковтнув слину, неначе хотів щось відповісти. Однак і далі мовчав, уперто дивлячись їй в обличчя.

— Навіщо ти це зробив?

— Ти знаєш…

— Нічого я не знаю. Не знаю!

Біль у голові подужчав.

— Мені зле… Розв’яжи руки, прошу…

— Ні!

— Але ж… Мені справді… Це безглуздо. Що ти виробляєш?

Мюнх знову підніс до її вуст склянку з соком.

Кама заперечливо похитала головою.

— Ось дивись, тут, — вона показала очима, — у кишеньці на грудях мікроаптечка. Плоска коробочка. Дай мені таблетку. Блакитну.

Мюнх квапливо, а водночас ніби боячись трохи, добув коробочку з кишеньки.

— Тепер натисни блакитну кнопку.

Він виконав наказ, і в отворі з’явилася маленька таблетка.

— Ну, дай мені! А тоді соку.

Мюнх нерішуче стояв, дивлячись на таблетку

— Благаю тебе, Моде!

Він підозріло глянув на неї й нараз різким рухом пожбурив мікроаптечку на килим.

— Що ти робиш?! — злякано вигукнула Кама.

Але Мюнх уже щосили топтав коробочку ногами.

Різнобарвні таблетки розсипалися довкола по підлозі, серед решток телефонного браслета.

Тільки тепер Кама до кінця усвідомила небезпеку. Зусиллям волі намагалася подолати тривогу, що дедалі зростала, й змусити мозок працювати якнайчіткіше.

— Модесте! — гукнула вона якомога рішучіше й водночас спокійно.

Мюнх закляк на місці й повільно підвів голову.

— Модесте! — повторила Кама. — Розв’яжи мені руки!

Він зробив рух у її бік, ніби хотів виконати наказ, та не ступив і кроку.

— Ні! Коли зумієш, звільнися сама! Зумієш?

Кама мовчала. Вона інстинктивно відчувала: од цієї відповіді залежить дуже багато. Одначе збрехати не могла.

— Не можеш звільнитися? — вигукнув зловтішно. — Не можеш? А де ж твої заступники? Поклич їх на допомогу! Ну! Поклич! — вхопив її за плече.