Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

Певне, вона вже в лікарні…

Кама розплющила очі. В напівтемряві побачила схилену над нею тінь.

— Де я? — ледве прошепотіла.

Тінь ворухнулась.

— Це я, Камо.

Вона пізнала Модестів голос і рвучко відсмикнула руку.

— Пробач мені… — почула його голос.

Не думала зараз, що між ними трапилось. Свідомість небезпеки заступила всі інші почуття. Спробувала сісти, але нестерпний біль різонув тіло.

— Ти поранений? — ледве спитала Мюнха

— Ні, Камо, у мене все гаразд.

— Хочеш мені допомогти?

— Авжеж, Камо! Що я маю робити?

— Ми мусимо з тобою негайно вибратися звідси… Якнайшвидше! Тут не можна лишатися!

— Чому! Чому не можна тут лишатися? — злякано прошепотів Мюнх.

— Тече… генератор. Я бачила… Це загрожує опроміненням… — уривчасто пояснювала Кама. — Невидиме випромінювання… Воно вбиває…

— Куди?! Куди тікати?

— Тут десь мусить бути аварійний люк. їх кілька… Така… кругла ляда… в червоному облямуванні. Посередині ручка… Треба повернути… двічі.

— Знаю. Я бачив…

Він порачкував, обмацуючи в темряві стіну.

За кілька хвилин почувся приглушений скрегіт і в кабіну ринуло холодне повітря.

Модест повернувся й обережно взяв Каму на руки.

Вона побачила перед себе сірий обрис отвору.

Корабель лежав на крутому схилі кам’янистого узгір’я. Над ними підносився велетенський гірський масив, укритий подекуди ясними латками льодовика.

Щоправда, вітер ущух, але натомість давався взнаки холод. Пройшовши кілька десятків метрів, Модест поклав Каму в розколині між кам’яними брилами. Скинув із себе сутану й накрив нею дівчину.

Та це мало допомогло. Кама лежала скулившись, бив її дріж. Мала на собі лише тоненьку сукню, що її найшов Модест у кабіні.

Він розтирав похололі Камині руки, але це не полегшило її мук.

Мюнх дивився на Камине лице, ледь видиме у сутінках, і сльози застилали йому очі. Відчував: щось у ньому наче надломилося, він уже не та людина, яка кілька годин тому кинула виклик пекельним силам. Те, що було тоді для нього метою життя, загубило зараз будь-який сенс. Так, ніби довго-довго блукав темним страхітливим лісом і враз вийшов на узлісся. Ще не бачив перед собою дороги, але знав — до минулого нема вороття.

Думав про те, що пережив, і з хаосу проблем вирізнялося єдине питання, на яке надаремне шукав відповіді — конечної, котра вирішувала б усе… Хто така Кама? Чому, коли він лежав, схоплений за горло диявольськими — він так гадав — кліщами, і з жахом чекав, що під ним ось-ось розверзнеться безодня, — чому допомогла йому та, від якої помочі не сподівався? Невже вона — посланець пекла? Ні, це неможливо. Адже він бачив, як героїчно боролась вона за його життя, за життя людини, що прирекла її на тортури і смерть…

А може, вона посланець неба, — ця тендітна, скривавлена, знебула дівчина? Чому ж вона не покликала на допомогу янгольських заступників, що мали врятувати її? Чому заради нього прийняла муки, а може, й каліцтво?

Мюнхові здавалось це дивним, незбагненним — прекрасним і враз страшним… А він сам? Бог вклав у руку його меч, чи, може… може… сатана?.. Чому ж він не потрапив до рук володаря пітьми?

На землю вже спала ніч. Ставало дедалі холодніше. Дубіли руки й ноги, холонуло тіло.

Часом він забував про біль Роїлися в голові думки. Не міг і не хотів одкинути всього, чим жив досі, але й чув водночас — так бути не може. То не був уже хвилинний сумнів, — скорше усвідомлення, що шлях, яким він простував дотепер, вів… у нікуди. Почав молитися, та збагнув невдовзі: слова, що їх проказує, не доходять йому до серця.

Дівчина насилу поворушилася.

— Вони вже мають бути тут… Мають прилетіти! — долинув до Мюнха її шепіт.

Ченцеві перехопило дух.

— Хто? Хто?! — злякано й водночас з надією запитав він.

— Вони мусять нас знайти. Вони повинні вже розпочати пошуки… Автомати передали сигнал тривоги… На аеродромах одержали… Напевне одержали.

— Я знищив… — промовив Мюнх здушеним голосом.

— Знаю, але… прилади ще діяли… інакше нам був би кінець… Прилади послали сигнал… А коли навіть ні… зникнення сигналу теж сигнал… Вони мусять нас знайти. Якщо нас знайдуть протягом доби… то врятують… Моде! Світло! Світло! Поглянь! Це напевно вони! Я не можу…

Він схопився, пильно огледівся довкола, але морок, що повивав гори, розсіювало лише тьмяне сяйво місяця.

— Світло… відблиск… я бачу… — повторювала Кама.

— Це місяць.

— Поглянь… поглянь…

Мюнх одійшов на кілька ступнів і видряпався на високу скелю. Внизу виднівся розбитий літак. Ліворуч — темний, пошарпаний край урвища.