Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

Ром повів Модеста вузькою тихою алеєю. Перед ним йшло двоє: юнак обнімав дівчину за плечі й, напевне, розповідав їй щось цікаве, бо вона щомиті вибухала дзвінким сміхом.

Дорога то круто підіймалася вгору, то збігала схилам униз. Сосни порідшали, під ногами зашарудів пісок.

Ще поворот, і вони опинилися перед невисокою видовженою будівлею, що губилася серед зелені.

Юнак і дівчина сховалися за широкими двійчатими дверима.

— Купатимешся? — запитав Балич, який досі мовчав.

Мюнх запитливо глянув на свого провідника.

— Скупатися в таку спеку — то справжня розкіш! Це найкращий басейн у парку. Тут завше вільно. А ось тут — гардероб, — показав Балич на видовжену будівлю. — Чи, може, ти взагалі не вмієш плаваги?

— Не вмію.

— Ну однаково, ходімо!

Балич штовхнув двері, пропускаючи ченця. З вузької тераси під дахом, що скидався обрисом на лопушине листя, відкривався вид на маленький круглий пляж. Золотавий пісок широкою смугою облямовував овальний басейн, над яким, немов випростана рука, здіймалася вежа трампліна.

Мюнх поволі підійшов до самого краю тераси й зупинився, побачивши людей. їхні засмаглі, обпечені сонцем тіла й чудернацькі пози нагадали ченцеві бачені колись картини, де були зображені грішники, приречені останнім судом на довічні муки.

Одначе веселий гомін, радісні вигуки й сміх, що долинав звідусіль, аж ніяк не в’язалися з картинами пекла. Чоловіки й жінки, юнаки й дівчата, не соромлячись одне одного й анітрохи не бентежачись, лежали поруч, гуляли, ганялися одне за одним. Час од часу з трампліна або просто з берега басейну з плескотом плигав хтось у воду. Скупавшись, юнаки й дівчата вилазили на кольорові плити навколо басейну.

— Ну, ходімо! — квапив Балич.

Мюнх спустивсь на кілька східців і зупинився.

По піску до сходів, що вели на терасу, йшла молода жінка у прозорій купальній шапочці. Гарну струнку поставу облягав яскравий купальник. Золотиста шкіра, ще мокра від недавнього купання, виблискувала на сонці.

Дівчина піднялася на перший східець і скинула з голови шапочку. Хвилі ясно-рудого густого волосся впали на обличчя. Вона відкинула з чола кучері, підвела голову, глянула у бік тераси й здригнулася, побачивши Мюнха, що стояв угорі на сходах.

— Дивись, то Кама! — вигукнув Ром.

Але Модест уже впізнав її. Скам’янілий, дивився на дівчину, не в силі мовити жодного слова.

Ще хвилину тому він не був певний, вагався. Тепер, коли їхні погляди зустрілися, не сумнівався більше: це була вона!

Заплющив очі. Хотів прогнати цей прикликаний напевне якоюсь диявольською силою образ геть. Але образ не щезав.

Лишалося одне — тікати! І Мюнх різко повернувся, перестрибуючи через східці, метнувся до виходу.

Балич наздогнав його в глибині алеї.

— Моде! Що з тобою?

Він схопив інквізитора за руку, але той вирвався, немовби Баличева рука пекла його.

— Відійди! Відійди! Не підходь до мене! — майже кричав чернець.

— Моде! Вгамуйся! Що з тобою?

— Не муч мене! Відійди! Во ім’я отця і сина…

— Заспокойся! Давай сядемо тут, на траві, — Ром знову простяг до нього руку.

— Ні, ні! Геть! Геть! Згинь! — Мюнх гарячково нишпорив очима по траві.

— Послухай, Моде…

Чернець швидко нахилився й схопив камінь, що лежав біля ніг.

Ром не збирався відступати.

— Моде, це ж безглуздо…

— Відійди! А то… — застережливо вигукнув Мюнх і замахнувся.

Балич одступив на крок.

— Що тут сталося?!

Обидва враз обернулися.

До них наближався Мікша.

— Стефе! — відчайдушно заволав Мюнх і кинувся до нього. — Забери мене звідси, Стефе! Забери! — він шарпав астронома за рукав сорочки.

— Гаразд. Ходімо звідси. Так буде краще…

— Не чекав я такої реакції, — почав був Балич. Та Мікша перебив його:

— Нічого дурнішого й не вигадаєш!

— Я хотів…

— Краще помовч. Прошу тебе! Поговоримо пізніше.

Мікша довго не повертався. Дарецька кілька разів телефонувала до нього, але візофон у кімнаті Мюнха було вимкнуто.

Балич вже не ховав хвилювання. Він нервово крокував кабінетом і був такий пригнічений на виду, що Кама не важилась навіть докоряти йому.

Врешті майже по двох годинах чекання кремезна постать Стефа з’явилася в напіввідчинених дверях.

— Аз мене не такий уже й кепський дипломат, як я гадав, — мовив він з порога. І, зачиняючи за собою, двері, додав: — З того, напевне, щось вийде…