Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Це диявольська штука! — вигукнув Мюнх, схопившись з крісла.

Знімки впали на підлогу. Балич нахилився, підняв їх, тоді поволі підійшов до ченця і взяв його за руку.

— Вгамуйся. Можеш мені повірити: у тому, як було одержано ці знімки, немає нічого надприродного і тим паче диявольського.

Мюнх трохи збентежився, але відступати не збирався.

— Сатана міг зумисне скористатися листом до пріора…

— Ти гадаєш, що диявол викрав листа, знищив старий текст і дописав зміст угоди? В такому разі це був би документ, сфальсифікований сатаною, отже, недійсний!

На обличчі ченця відбилася непевність.

— Можливо, це зробив сам Грюнштейн?..

— Навіщо? Адже він міг написати документ на іншому пергаменті.

Чернець стурбовано ворухнувся, але не відповів. Якусь мить обоє мовчали.

— То, може, ти все-таки погодишся, що цей цирограф — фальшивий?

Мюнх повільно звів очі на Балича й нараз, ніби щось згадавши, вигукнув:

— Ні! Не піддавайся омані, пане! Сатана вміє засліпити нас! Усе так, як я сказав! Диявольська штука… Не тоді вчинена, а тепер, коли ти робив ці знімки. Я знаю, на що він здатний! Хіба не міг він цього листа написати тепер?.. Аби сумнів посіяти… у твоїй і моїй душі.

— Дослідження показали, що листа до абата було написано чотири століття тому.

— Ти молодий і легковірний. Приймаєш оману за істину. Ти не знаєш, який сатана підступний. А кажеш, що читав “Молот”… Зваж усе… і ти зрозумієш свою наївність, — додав тріумфуючи.

— Зважу, — кивнув Балич.

Тої ж миті відчув нехіть до розмови з людиною, що надто чужа йому за інтелектом. Кама мала слушність: Мюнх не хворий, і, одначе, мислення його не здатне вирватись за межі заклятого кола понять чотиривікової давнини.

— Ну, я вже піду. Доктор Дарецька невдовзі повернеться, — сказав Балич, порушуючи тривалу мовчанку.

— Ти хотів, пане, поговорити зі мною про пекло, — нагадав Мюнх.

— Я мав на увазі цирограф. Але не тільки, — додав Балич швидко, бо побачив розчарування на обличчі ченця, і в голові сяйнула йому думка. — Хоча… Ти не втомився?

— Ні, пане, я уважно тебе слухаю.

— Як інквізитор і майстер у диявольських справах ти, очевидно, добре знаєш, який вигляд має сатана. Ти читав багато книг, де пишеться про нього, та й відьми, чарівниці, напевне, не раз казали на тортурах, який він.

— Казали, — ствердив, кивнувши, чернець.

— То чому ж ти сам, брате Модесте, коли тебе схопили ті пекельники, та й раніше, коли ти палив алхіміка Матеуша, бачив замість дияволів у їхній звичайній подобі лише летючих павуків?

— Сатана може прибрати будь-яку подобу. Ти ж знаєш це, пане.

— Ну, гаразд. Але чому ніхто досі, окрім тебе, не бачив його у тій подобі?

— Бачили й інші… Добрі мешканці Кондовіхта, і святі отці, й брати, і навіть отроки бачили!..

— Правда. Але раніше ніхто диявола у такій подобі не бачив.

— Диявол може прибрати подобу якої завгодно нечисті.

— А чи певний ти зараз, — коли вже бачив машини, автомати, явно зроблені не сатаною, — що то були чорти? Чи можеш ручитися, що ті летючі чудовиська — злі духи, а не, скажімо, машини?

— Не будували люди тих “машин”. То не машини. А коли навіть… Сатана може прибрати й подобу машини!

— Слухай, Моде. Кама казала тобі, що заселена “є лише наша Земля? Ти бачив зображення Марса? Дуже далеко від Землі, в просторах неба існують інші сонця й інші планети, може, давніші, “ніж наша Земля… Можливо, мешкають там мудрі істоти, які створили ці машини чимало віків тому? Церква ще в минулому столітті не заперечувала такої можливості, — додав він.

— Я чув. Розумом це важко збагнути. Але Кама казала… Отже, таке може бути… Я не перечу.

— Ти казав також, що коли тебе схопили й зачинили в порожній білій келії, всередині того “гриба”, то ти вже не бачив тих павуків?

— Не бачив. Але мук моїх це не зменшило. На стінах знаки-примари з’явились, пробували спокусити…

— Саме це мене й цікавить. Ті стіни могли бути великим екраном, схожим на цей, що тут у залі. Які були ті знаки?

— Різні. Кола, трикутники, зигзаги, якісь чудернацькі черв’яки… Але це спочатку. Потім були видива… Немовби серед чорного неба мене підвісили… А тоді гори якісь… долини… А найчастіше за все дива пекельні, жовті й червоні, на полум’я схожі. Чудовиська огидні, червоні, жовті, часом брунатні й чорні… лапи із стома пальцями до мене простягали… Страхітливі видива! Воістину пекельні. Але я молився і хрестом святим заслонявся, тоді вони щезали.

— А часто поверталися ці видива?