Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Ні, пане. Сила молитви й імені божого могутні. Прогнав їх геть.

— Отже, вони з’являлися лише спочатку?

— Так, пане. Тільки спочатку. Опісля, коли я почав стіни хрестом святим благословляти, вони зникли без вороття.

— Чим ти хрестив?

— Хрестом своїм. А то й просто перстом… І варто було мені намалювати на стіні одного хреста, як одразу з’явилося кілька таких самих.

— Цікаво. А ти не пробував малювати написів?

— Пробував, пане! — хапливо ствердив Мюнх. — Ім’я господа нашого Ісуса Христа і матері Божої. І написи ті теж повторювались. Навіть потім, коли я вже не писав.

— Ти гадаєш, що пекельні сили могли малювати знаки хреста й ім’я Христове?

— То могли бути знаки, господом дані.

— А якщо то були не посланці пекла, а істоти з іншого, невідомого нам світу, котрі прилетіли на Землю в дивовижному кораблі? Можливо, не знаючи людської мови, вони намагалися у такий спосіб порозумітися з тобою?

— А вона теж так гадає?

— Хто?

— Кама Дарецька.

Балич відчув, що його починає душити гнів.

— Не знаю, що гадає Кама, — відповів він, стенувши плечима. — Коли хочеш, спитай її сам.

— Я спитаю, пане, скоро вона повернеться

— А коли вона підтвердить моє припущення, ти повіриш, що так воно й було?

— Авжеж. Повірю.

— Ти маєш її за мудру?

— Не тільки мудру, пане. Вона свята! Ром мимоволі пирхнув. Щоправда, одразу перемігся, та було вже пізно.

— Смієшся, пане? — ображено прошепотів Мюнх. — Чому ти смієшся?

— Ні, нічого. Нічого. — Балич намагався якось залагодити інцидент.

— Скажи, чому? — наполягав чернець. Очі його гнівно заблищали.

— Так… мимоволі.

— Не збагну. Скажи, чому?

Ром розумів: що далі він зволікатиме з відповіддю, то скрутніше йому доведеться. Власне, обманювати не було потреби. Адже Кама сама прохала, аби він поміг їй якось погасити кохання, що зароджувалось у Мюнха до неї.

— Ти питаєш, чому я сміявся? — промовив Балич, аби виграти час.

— Авжеж. Чому?

— Кажу ж тобі: ненавмисне Мимоволі. Їй-право, не хотів тебе образити. Коли я почув од тебе, що Кама свята, одразу… подумав: що б вона сказала на це?

— Але чому ти сміявся?

Уникнути прямої відповіді було неможливо.

— Я не уявляю собі Каму в ролі святої, — мовив Балич, водночас розуміючи: відповідь ця — немовби стрибок у невідоме.

— Чому? — голос Модеста прозвучав холодно, вороже.

— Свята — це особа поважна, сповнена гідності, доброчесності, котра цурається земних радощів…

— А Кама? Вона ж така і є!

— Не зовсім. Ти бачиш її лише на роботі. В особистому житті це весела дівчина; вона не цурається розваг.

— Я знаю. Коли ми якось ішли лісом… вона ганялася за метеликом. Наче дитина. Або тут… Вона хотіла навчити мене танцювати… Але це забави юності. Святий Франціск теж полюбляв пустощі… Важливо, щоб… забави не заступили… бога і спасіння душі Сміх і веселощі не завше гріх Часом вони можуть служити в ім’я господа нашого…

— Можливо. Але Кама така, як і мільйони інших дівчат.

— Неправда! — гнівно вигукнув Модест. — Ти брешеш! Або… очі твої засліплені!

Це було вже занадто. Балича раптом пойняло пекуче бажання враз зруйнувати Модестів міф.

— Ти був з Камою у парку на островів

— Ні.

— Хочеш, підемо до неї? Зараз же. І ти сам переконаєшся, що вона така сама, як інші. Ну, хочеш?

— Хочу.

Балич глянув на годинник.

— Минуло лише п’ятдесят хвилин відтоді, як ми розмовляємо. Отже, встигнемо!

Станція швидкісного підземного руху була поруч з інститутом. Радово, майже все зведене заново в останнє десятиріччя, за своїми комунікаціями належало до найсучасніших міст Європи. Надземні естакади, що сполучали висотні будинки, виконували лише допоміжні функції й правили, власне, за місце прогулянок та розваг. Основні ж шляхові комунікації проходили під землею.

Мюнх разом з Камою частенько відвідував місто. Він уже звик до барвистих юрб перехожих, що пливли пішоходними доріжками в осяйних тунелях, які рясніли вітринами й рекламами, і навчився користуватись комунікаційним обладнанням. Спритно перестрибуючи з доріжки на доріжку, Балич вів ченця найкоротшим шляхом, і вже за кілька хвилин вони досягли мети.

Широкий ескалатор виніс їх нагору, й вони опинились у маленькому сквері, що його обступав сосновий бір. З будиночків, що ховалися поміж деревами, виходили люди: дорослі, молодь, діти, часом цілі родини. Сміючись і щось вигукуючи, вони прямували вглиб лісового парку й зникали в тінистих алеях, які розбігалися навсебіч.