Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Справжня, — нарешті промовив він серйозно. — Тут он написано: “Як сказано в цій угоді, буде він, нижчепідписаний Йоахім фон Грюнштейн, тридцять п’ять років щасливо жити на Землі серед людей, а потім прибуде до нас, аби разом з нами бога проклинати”. А ще нижче: “У пеклі на диявольській раді затверджено”. І підписи: Сатана, Вельзевул, Люципер, Левіафан, Асторот… А тут, бачиш, пане, — Мюнх показав пальцем, — підтвердження. Власною рукою Иоахша фон Грюнштейна написано. Що служитиме Люциперові все своє життя, в усі часи…

— Свого часу ти, Модесте, бачив такі цирографи?

— Бачив. Двічі. Це трапляється рідко. Не з кожним сатана угоди складає. Не всі писати вміють. А ті, хто уміють… не завше заходить він з ними у зговір. Якийсь вельможний пан або алхімік. Та й то важко знайти. Той, хто продає дияволові душу, не полюбляє лишати доказів.

— Як же такий документ міг потрапити до суду інквізиторів?

Мюнх поблажливо усміхнувся.

— Ти не знаєш, пане? Є способи. Хто обізнаний, той знає. Часом серед книг і листів знайти можна. Часом сховані у потаємному місці. Шукати треба… Буває, що й донощик принесе. Як доказ, що каже правду.

— Хто?

— Донощик! Той, хто обвинуваченням процес порушує.

— Ага. Але як такий документ потрапляє до рук донощика?

— Всяк буває. Часом випадково знайде… Часом і викраде…

— А бувало, щоб обвинувачений сам показував місце, де сховано цирограф? Ти знаєш про це?

Модест на мить замислився.

— Ні. Не пригадую. Але бувало… часом. Рідко, але бувало. Я чув.

— А як ти перевіряв, що цирограф не фальшивий? Адже підпис обвинуваченого міг бути підроблений?

— Я бачив справжній, — підкреслив Мюнх, напружено дивлячись в очі Баличеві. — Генріх фон Бюлендорф підписував. Зрештою він сам признався.

— Зрештою… — повторив Ром.

Мюнх не завважив іронії в голосі Балича.

— Він довго заперечував. Не признавався. Але кінець кінцем сказав. Усе! Як зустрівся з посланцем самого сатани. Як той пообіцяв йому десять тисяч фунтів золота і довге життя… Частину цього золота знайшли.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що такі докази могли бути спеціально, штучно підроблені тими, хто жадав смерті обвинуваченого? Щоб загарбати його майно або помститися особисто? Хто звинуватив Генріха?

В очах Мюнха з’явилася тривога.

— Хто? — запитав риторично. — Ім’я донощика таємницею святої присяги оберігається…

— І цирограф теж передають за умови, що ім’я того, хто його доставив, буде таємницею?

— Так, пане.

— Але ж ти знав, хто був справжній донощик?

— Знав… Особа, гідна довіри.

— Справді! — глузливо засміявся Балич.

Мюнхові очі виповнилися страхом.

— Пане, чому ти смієшся? Ти гадаєш, що я… брешу? Але я кажу правду.

— Ти хочеш мене переконати, що кожен донос був правдивий? Що не фальсифікував доказів?

— Часом бувало й так… Багато зла в людині. Інколи навіть серед тих, що господові служили. Але найбільше серед черні бувало… Із зажерливості або заздрощів. Не раз такого брехливого донощика віддавали до суду. Одначе вір мені, пане: коли я чаклунку мучив, завше міг дізнатись, хто вона насправді.

— У який спосіб?

— Є різні способи… Про них також і в книгах писали. Отець Альфонс де Спіна у “Твердій вірі”, Йоган Баудін в “Демономанії чаклунок”, Ян Нєдер, Ульрік Молітор, Якуб Шпренгер…

— “Молот відьом”. [9] “Молот відьом” (1489) — середньовічна книга, в якій викладено вчення католицької церкви про чаклунство. Це пам’ятка дикого бузувірства й фанатизму середньовічної інквізиції, спроба дати “теоретичне” обґрунтування кривавих розправ католицької церкви з “єретиками”, “відьмами”, “чаклунками”.

— Авжеж, пане. Бачу, ти знаєш цю книгу. її написали отці нашого закону.

— Отже, ти стверджуєш, що цей документ, — Балич показав на пергамент, — справжня угода з сатаною?

— Так, пане. Адже ти сам кажеш, що йому багато років. Тобі дивно, що його не спалили заразом із тим сатанинським виродком? Певне, лишили як доказ і пересторогу для інших.

— Можливо. Але мене цікавить інше. Документ написано на пергаменті, з якого витерли попередній текст. Окрім підпису йоахіма фон Грюнштейна.

Ром вийняв з течки два знімки.

— Ось глянь! — подав він знімки Мюнхові. — Ми спромоглись прочитати старі записи. Тут два письма: одне поверх другого. Підпис лишився той самий. До речі, саме тому він не перевернутий. Поглянь, що було написано перш. Це лист Грюнштейна, адресований…