Микола Дашкієв - Кришталеві небеса

Радники очікуюче дивились на Віїда. Інженер був розгублений. Нарешті він зважився й заговорив:

— Дев’ять тисяч років тому ми знали безліч способів запобігати атомним вибухам. Але, — додав він уже повільніше, — я ніколи не чув про прилад, який відлічує для цього атоми.

— І все-таки вони загинули, — промимрив ледь чутно астроном Шюрі.

Запанувала мовчанка. її порушив капітан Горсід.

— Вбий чудовисько! — наказав він стражеві.

Тієї ж миті охоплений полум’ям страж повалився на підлогу. І не страж, а вся сторожа! Усіх їх водночас змів і поглинув блакитний вихор. Полум’я лизнуло силовий екран, відсахнулось, рвонулося ще лютіше й знову відсахнулось, розгоряючись все яскравіше. Крізь вогняну завісу Інеш побачив, як людина відступила до дальніх дверей. Апарат, що лічив атоми, світився від напруги, охоплений синіми блискавками.

— Перекрити всі виходи! — прогавкав у мікрофон капітан Горсід. — Поставити охорону з променевими рушницями! Підвести бойові ракети ближче й розстріляти чудовисько!

Хтось сказав:

— Розумовий контроль. Якась система керування думкою на віддалі. Нащо тільки ми в це встряли!

Вони відступали. Синє полум’я шугало до стелі, намагаючись пробитися крізь силовий екран. Інеш в останній раз подивився на апарат. Напевне, він усе ще продовжував відлічувати атоми, тому що довкола нього клубочились пекельні сині вихори.

Разом з іншими радниками Інеш добрався до зали, де стояв воскреситель. Тут їх захистив другий силовий екран. З почуттям полегшення сховалися вони в індивідуальні гондоли, вилетіли з музею й поспішно піднялися в зореліт. Коли величезний корабель злинув у вись, від нього полетіла атомна бомба. Вогняна безодня розкрилася внизу над музеєм і над усім містом.

— А ми так і не взнали, чому загинула раса цих істот, — прошепотів Йоал на вухо Інешу, коли гуркіт вибуху завмер удалині.

Блідо-жовте сонце зійшло над горизонтом третього ранку після вибуху бомби. Пішов восьмий день їхнього перебування на цій планеті. Інеш разом з іншими опустився в ще одне місто. Він вирішив зашкодити будь-якій спробі провадити оживлення.

— Як метеоролог, — мовив він, — я заявляю, що ця планета цілком безпечна й придатна для генейської колонізації. Не бачу ніякої необхідності ще раз ризикувати. Ці істоти збагнули таємниці своєї нервової системи, й ми не можемо допуститися…

Його перебили. Біолог Хамар глузливо сказав:

— Якщо вони знали так багато, то чому ж не переселилися на іншу систему й не врятувались?

— Гадаю, — відповів Інеш, — вони не знали нашого методу знаходити зірки з планетами.

Він похмуро оглянув коло друзів.

— Ми всі знаємо, що це було унікальне випадкове відкриття. Річ тут не в мудрості — нам просто поталанило.

За виразом на обличчях він зрозумів: вони в думках відхиляють його доказ. Інеш відчував свою неспроможність зарадити неминучій катастрофі. Він уявив собі, як ця велика раса зустріла смерть. Напевне, вона настала швидко, але не так, щоб вони не встигли зрозуміти. Надто багато кістяків лежало на видноті, в садах біля прекрасних будинків. Здавалося, чоловіки вийшли з жінками з помешкань, щоб зустріти загибель свого народу під чистим небом. Інеш намагався змалювати радникам їхній останній день, що проминув багато-багато років тому, коли ці істоти спокійно дивилися в лице смерті. Одначе збуджені ним зорові образи не торкнулися свідомості членів експедиції. Радники нетерпляче завовтузились у своїх кріслах за кількома рядами захисних силових екранів, а капітан Горсід запитав:

— Поясніть, Інеш що саме так збудило ваші емоції?

Запитання змусило Інеша замовкнути. Він не думав, що це були емоції. Він не міг збагнути природи наслання — так непомітно воно ним оволоділо. І тільки тепер він раптом зрозумів.

— Що саме? — повільно перепитав він. — Знаю. Це був третій воскреслий. Я бачив його крізь запону енергетичного полум’я. Він стояв там, біля дальніх дверей, і дивився на нас, аж поки ми кинулися навтікача. Дивився з цікавістю. Його мужність, спокій, спритність, з якою він пошив нас у дурні, — в цьому вся річ…

— І все це привело його до загину, — сказав Хамар. Усі зареготали.

— Послухайте, Інеш, — добродушно звернувся до нього Мейард, помічник капітана. — Не будете ж ви стверджувати, що ці істоти хоробріші за нас з вами або що навіть тепер, коли ми зробили все для нашої безпеки, нам треба боятись одного оживленого нами чудовиська?

Інеш промовчав. Він почував себе якось по-дурному. Оте відкриття, що в нього можуть бути емоші, зовсім пригнітило його. До того ж не хотілось видатися впертим. І все-таки він наважився на останню спробу.