Микола Дашкієв - Кришталеві небеса

— І що ж? — стиха спитав Хельгі.

— А те, що хоч я й ціную твою дружбу, але в мене є сини, які не байдуже сприймуть звістку про смерть брата. Вони захочуть помститися Джеральдові Семсону, хай навіть задля честі свого імені, і тоді наші родини перестануть дружити, а за одним убивством станеться друге. Так воно було раніше. — Яльмар зітхнув. — Я сам не хочу сваритися з тобою, Оспаче, але якщо ти станеш на бік убивці, все буде по-іншому.

Я на хвилю замислився, уявив Хельгі на землі з розтрощеним черепом й інших моїх синів, змушених полишити свої домівки й стати до бою через людину, якої вони ніколи в житті не бачили, подумав про те, що надалі, йдучи на берег за плавником, ми повинні будемо завжди надівати кольчуги, а лягаючи спати, боятися, щоб уранці не побачити, як наш будинок оточили озброєні люди.

— Так, — зауважив я, — ти маєш рацію, Яльмаре. Я беру свою пропозицію назад. Це повинні вирішувати з ним ви самі.

І ми потисли один одному руки. Торгунна неголосно скрикнула й кинулась до Джеральда. Він обняв її.

— Що це означає? — стиха запитав він.

— Я більше не можу тримати тебе в нас, — відповів я. — Але ти знайдеш притулок у когось із селян. Яльмар — людина, що поважає закони і не скривдить тебе, аж поки Тінг не вирішить твоєї долі. А це буде не раніше середини літа. Може статись, що до того часу тобі пощастить вибратися з Ісландії.

— Такому неробі, як я? — гірко посміхнувся він у відповідь.

Торгунна вирвалася з його рук і, палаючи гнівом, закричала, що я боягуз, клятвопорушник і все таке інше. Я дав їй вилити душу, а потім поклав руки на плечі й сказав:

— Тільки заради нашого дому. Дім і сім’я священні. Чоловіки вмирають, жінки плачуть, але поки існує рід, наші імена пам’ятатимуть. Хіба ти маєш право заради своєї примхи вимагати смерті десятка людей?

Довго стояла вона мовчки, і яка була її відповідь, я й до сьогодні не знаю. Але гут заговорив Джеральд.

— Так, — промовив він. — Мабуть, ти правий, Оспаче… правий згідно з законами вашої доби. Це не моя доба.

Він потиснув мені руку, потім Хельгі, торкнувся губами щоки Торгунни, повернувся и рушив у морок.

Потім, як я чув, він обробляв землю в Торвальда Хольсона, орендаря Хемпбек Хелла, але не розповів йому про те, що сталося. Напевне, Джеральд сподівався, що про нього забудуть, а тим часом йому пощастить пробратися на схід. Але тут пішли чутки. Я пам’ятаю, як він хвастав, що в Сполучених Штатах люди можуть розмовляти один з одним з різних кінців землі. А дивлячись, як ми живемо в своїх відлюдних садибах, він, певно, й уявити не міг, як швидко в нас поширюються чутки. Син Торвальда Хрольф прийшов про щось побалакати з Брендом — Тюленячим Чоботом і, звичайно, згадав про чужинця. Незабаром уся західна частина острова знала про цю історію.

Якби Джеральд знав, що йому треба в першій же садибі, де він зупинився, розповісти про подію, то був би в безпеці, на крайній випадок до зібрання Тінга, бо Яльмар і його син — люди розсудливі й ніколи не вб’ють людини, котра перебуває під охороною закону. А він приховав усе, й це утвердило його як убивцю, поставило поза законом. Яльмар зі своєю ріднею приїхав до Хемпбека Хелла й, гукнувши Джеральда, наказав йому вийти з будинку. З пістолетом Джеральд пробився до горбів. Вороги кинулися за ним. Кілька чоловік було поранено, один убитий, і за цю смерть теж належала відплата. Джеральд, напевно, гадав, що незвичайність його зброї налякає їх. Він, мабуть, не знав, що кожен умирає тільки тоді, коли йому на роду записано, не раніше й не пізніше, тому немає чого боятися смерті.

Кінець кінцем, коли його оточили, пістолет раптом чомусь замовк. Він схопив меча вбитого й так мужньо боронився, що Ульф Яльмарсон кульгає дотепер. Він тримався хоробро, це визнавали навіть його вороги. Вони, напевне, всі чаклуни там, у Сполучених Штатах, але хоробрості їм не позичати.

Коли з ним покінчили, тіло його притягли назад. І щоб дух його не блукав по господах — адже він, напевно, теж був чаклун, — тіло спалили і всі його речі поклали на вогнище разом з ним. Тоді я й позбувся ножа, котрого він мені подарував. Могила, де поховано його останки, он там, побіля болота, на північ звідси, й люди обминають те місце, хоч дух його жодного разу не з’являвся. А тепер, опісля того всього, що сталося, про нього все більше забувають…

Ось і вся історія, жрече, все, що я бачив і чув. Більшість людей вважає, що Джеральд Семсон був божевільний, але сам я вірю: він справді прийшов до нас з іншої доби, й прокляття його було в тому, що він прийшов надто рано. Не можна жати, коли жниво не визріло. А я дивлюсь у майбутнє, в те саме майбутнє, що настане через тисячу літ, коли люди літатимуть у повітрі, їздитимуть у візках без коней і нищитимуть одним ударом цілі міста, й думаю про тодішню Ісландію й про молодих людей із Сполучених Штатів, які прийдуть у нашу країну того року, коли нам загрожуватиме кінець світу. Можливо, хтось із них, блукаючи вересовими полями, побачить могилу й подумає: який стародавній воїн похований тут? І, може, йому навіть забажається перекинутися в ті далекі часи, коли жив той воїн і коли люди були вільні…