Микола Дашкієв - Кришталеві небеса

— Ну, тепер чекай лиха, — пробурчав Сігурд. — Хто не знає, що жінка на кораблі — на лихо. Не люблять цього тролі. [16] Тролі — у скандінавських повір’ях — надприродні істоти (карлик, велетень, відьма), як правило, ворожі людям.

— А як же твій батько колись привіз жінок сюди, на наш острів? — усміхнувся я.

Ох, послухатися б мені його! Мудрим не можна назвати його, але він знав, що казав.

…Окрім мене, Торгунни й Хельгі, з нами попливли Яльмар з Кетілем, Грім і Джеральд. Я бачив, як він скривився, ступивши в холодну воду, коли ми спускали човна, а потім, скинувши черевики й панчохи, розтирав ноги. Свого часу він дуже дивувався, коли дізнався, що в нас є лазня — напевне, він вважав нас за дикунів — але все-таки лишився, як жінка, гидливий і не загаявся пересісти подалі від наших ніг.

Вітер був погожий, ми поставили вітрило. Джеральд намагався допомагати нам, але, ясна річ, не вмів розпізнати, де фал, а де шкот, і все переплутав. Грім бурчав на нього, а Кетіль зловтішно реготав. Коли ми нарешті набрали ходу, Джеральд пересів до мене на корму.

Довго він сидів задумливо, а потім несміливо зауважив:

— А в нас наряддя й кермо кращі… будуть кращими. З ними можна ходити навстріч вітрові.

— Еге, наш морський вовк, видно, знову вирішив ощасливити нас порадою, — в’їдливо посміхнувся Кетіль.

— Помовч, — різко обірвала його Торгунна. — Хай Джеральд говорить.

Джеральд вдячно глянув на неї, та й мені теж хотілось послухати.

— Це неважко зробити, — сказав він. — Я сам ходив на таких човнах і непогано їх знаю. По-перше, вітрило має бути не прямокутне, звисле, як у вас, з нок-реї впоперек човна, а трикутне. Короткий бік вітрила треба принайтувати до реї, з’єднаної рухомо з щоглою на висоті в половину людського зросту над бортом. Окрім того, кормове весло у вас не там, де йому належить бути, його треба поставити нижче транцевої дошки, щоб воно було під водою, а повертати його треба довгим румпелем.

Він розповідав захоплено, малюючи вказівним пальцем на плащі Торгунни, де й що треба розмістити.

— З таким вітрилом, кермом і кілем, що занурюється глибоко у воду, скажімо, на зріст людини як на таке судно, човен сміливо піде навперейми вітрові. А між щоглою й носом можна напнути ще одне скісне вітрило, невеличке.

Що ж, жрече, признаюся, думка ця гідна уваги, і якби я не боявся лиха — адже все, пов’язане з цією людиною, приносило лихо, — може й я скористався б нею. Але були там і очевидні промахи, й на них я розсудливо зауважив.

— Передусім і найгірше те, — відповів я, — що через отого керма й гострого кіля не можна буде витягувати судно на берег і ходити по мілкому. Можливо, там, звідки ти прийшов, є багато місць, придатних для причалу, але тут судно причалює скрізь, де випадає, а в разі нападу його спускають на воду. По-друге, твою щоглу важко буде покласти, коли ущухне вітер і треба братися за весла. Нарешті, твоє трикутне вітрило не перетвориш на шатро, щоб спати у відкритому морі.

— Судно стоятиме на рейді, а ви підходитимете до берега на шлюпках, — сказав він. — Окрім того, можна побудувати каюти.

— Каюти заважають веслярам, — заперечив я, — якщо тільки, ясна річ, судно не надто широке або веслярі не сидять нижче палуби, як раби на галерах Міклагарда. Бо вільні люди не стерплять таких мук.

— А хіба весла обов’язково потрібні? — спитав він, наче мале дитя.

І тут вибухнув гучний регіт. Навіть чайки, що ширяли там, де невиразно темнів берег, і ті сповнили морський обшир пронизливим квилінням.

— Невже там, звідки ти прийшов, і вітри підкоряються людині? — пирснув Яльмар. — А що діяти, коли на морі кілька днів стоїть цілковитий штиль і запас харчів вичерпується?

— Можна збудувати таке судно, що на ньому вистачить місця для харчів одразу на багато тижнів, — відповів Джеральд.

— Якщо ти багатий, як король, тоді можна, — відгукнувся Хельгі. — Одначе таке королівське судно, хай тільки воно потрапить у штиль, зразу стане безпорадне й не забариться стати здобиччю першого ж із тих вікінгів, що шастають вздовж узбережжя від наших країв до Йомсборга. А якщо полишити судно на якорі й стати табором на березі, то де ти знайдеш пристанище, і як захищатимешся, коли тебе запримітить ворог?

Джеральд не спромігся заперечити. Тоді Торгунна стиха мовила:

— Декому не до душі нове. А мені здається — це чудесна думка.

Він стомлено усміхнувся їй і, набравшись духу, взявся пояснювати, як можна навіть за хмарної погоди визначити північ. Є камінці, пояснив він, котрі, якщо їх підвісити на вервечці, завжди вказують на північ. Я обережно відповів йому, що це дуже цікаво, але треба мати такі камінці, а якщо він знає, де такий камінець можна дістати, я буду просити торгівця роздобути його для мене. Але цього він не знав і надовго замовк. Кетіль роззявив було рота, але Торгунна зміряла його таким гострим поглядом, що він і пари з вуст не пустив; одначе всім своїм виглядом виказував, що вважає Джеральда неймовірним брехуном.