Микола Руденко - Народжений блискавкою

Вона більше не могла лишатися без людей. Пішла туди, де містився штаб. Десь близько цокотів двигун, що подавав електрику. Іще кілька кроків у темряві — і Рут почула людські голоси. Вони їй добре знайомі. То розмовляли між собою Хосе і Одноокий.

— Густаво треба гнати в шию, — сердито вигукнув Хосе. — Якщо він раз покликав поліцію, покличе і вдруге.

— Зрозумій, Хосе: вигнати людину, яка знає дорогу в штаб… Ти при своєму розумі? Зараз ми за ним наглядаємо. А що буде потім?

— Я йому не вірю.

— Які в тебе докази?

— Густаво покликав поліцію. Цього досить.

— Ми за це його відразу ж судили, — нагадав Одноокий. — У нас є два вироки: довіра або смерть. Третього бути не може. Вигнати— значить послати в поліцію… Скажу тобі відверто: я не знаю, хто такий Едмундо. Вбивати за нього нашого товариша…

— Едмундо — це сила! — гарячкував Хосе.

— Ми не збираємось воювати за допомогою потойбічних сил.

— А Марлон збирається.

— Довіра або смерть. Чого ти вимагаєш для Густаво? Ти готовий його розстріляти?

Хосе довго мовчав.

— Навіщо стріляти? — відгукнувся він непевним голосом. — Треба щось придумати.

— Думай, — буркнув Одноокий. — Потім скажеш.

— Скажу зараз. Не слід його випускати звідси. Ось почнеться бій, тоді побачимо, на що він здатний.

Відповіді Одноокого Рут не почула.

З Густаво вона вже знайома. Це був рухливий, енергійний чоловік з неголеними щоками. Палко жестикулював, любив кожному прислужитись. Рут він зустрів дуже привітно. Всім показував на куток, де варилася їжа.

— Хто з вас, шановні сеньйори, може похвалитись отакою господинею? Тепер жінки не люблять кухні. Ждуть, що завтра почнеться узаконений матріархат.

Коли треба було винести відро з помиями, першим підхоплювався Густаво.

— Стривай, дочко, допоможу. А на цих лежнів не зважай. Їм готове жувати — і то ліньки.

Його веселий характер та доброзичливість припали Рут до серця. Коли він з’являвся в штабі, відразу ж починалися жарти, дотепи та пісні. І все ж поліцію покликав він, а не хтось інший. Так сказав Хосе. Рут не могла вирішити, хто ж такий Густаво: друг чи ворог? Раз покликав поліцію, значить, ворог. Та сам Густаво так не вважав. Довідавшись, що Едмундо житиме в підземеллі, він виправдовувався перед кожним:

— Звідки ж мені було знати? Я його вважав чужим. Якби знав, що він свій, сам би за нього підставив голову.

Хтось пожартував, що така голова, як у Густаво, мало чого варта. Але йому повірили. Не повірив тільки Хосе.

Після розмови, яку Рут мимоволі підслухала, їй уже не хотілося йти до штабу. Повернулась туди, де лежало тіло Едмундо. Оглянула закапелок і подумала: невже їй завжди доведеться отак жити? Чергувати біля холодного тіла, чекати, доки затрітюче на скроні жилка. Чекати годину, дві, цілу добу. Чи готова вона до такого життя? І з недитячою рішучістю сама до себе промовила:

— Готова!..

Несподівано з’явився Хосе. Мабуть, він почув оцей вигук, бо відразу ж кинув погляд на ліжко:

— Повернувся?

Зрозумівши, що Рут розмовляла сама з собою, спохмурнів. Видно, подумав: «Тяжку долю ти обрала для себе, дитино». Передав їй теплий одяг і добрі напучення від Делії та Мїрти. Потім дістав із кишені заповітну коробочку:

— Оце тобі потрібно?

Як зраділа Рут! Останні два роки їй не треба було користуватися рацією. Едмундо жив людським життям і навіть намагався забути, що в нього є інше існування. Через те й Рут забула про коробочку, яку їй колись подарував Професор. А тепер, коли Едмундо знов перетворився на блискавку, без рації вони обоє стали глухонімими.

— Ой, дядечку Хосе! — радісно застрибала Рут. — Велике вам спасибі.

— Подякуєш Делії. Це вона збирала твої речі.

Ну, звісно ж, Делія! Хіба ж тітка Мірта розуміється на таких речах?

— Куди ж вони вивезли Себастьяна? — ніби сам у себе запитав Хосе. — Мабуть, далеко. Ех, нерозумні голови-наші люди. Ніяк їм не втовкмачу, що Едмундо — сила! А Мар-лон, бачу, розуміє…

Рут промовчала. Вона хотіла зараз одного — щоб Едмундо швидше повернувся. Ще раз подякувавши Хосе, шугнула у темряву підземелля й незабаром опинилася на терасі.

Морська далечінь Іще не стемніла, а машини внизу уже бігли з увімкненими фарами. Тут, на терасі, стояли надвечірні сутінки. А вершина гори, яку можна було звідси побачити, була яскраво освітлена сонцем.

Увімкнувши рацію, Рут гукала в надвечірній простір:

— Едмундо, Едмундо! Я — Рут. Ти чуєш мене?

Рація мовчала. Едмундо перебував за межами її можливості.