Микола Руденко - Народжений блискавкою

В якусь хвилину Рут здалося, що за її спиною хтось стоїть. Вона рвучко обернулася й зустрілася поглядом з Густаво, який, висунувши голову із отвору, наглядав за нею. Він трохи знітився, але відразу ж набрав незалежного вигляду. З незмінною доброзичливістю звернувся до Рут:

— А ти не лякайся. У нас тут секретів немає. Дай, думаю, навідаюсь до наших молодят. Усі мене лають за твого Едмундо. Хотів сам його перепросити. А він спить. Тільки якось дивно спить. Ти заглянь до нього. Чи він часом ле…

Рут метнула на нього такий погляд, що Густав занімів. Але за мить отямився.

— Чого ти так?.. У нас усюди ходити дозволено. А виходити звідси мені заборонили. Через твого Едмундо. Хто він тобі?.. На брата не схожий, для нареченого ти ще мала. — Помітивши, як палають очі Рут, як її обличчя втрачає дитячі риси й наливається гнівом дорослої жінки, пробачливо мовив: — Та ти не гнівайся. Ми тепер — одна сім’я… Я й куховарити вмію. Мене командир до тебе приставив. Ну, я піду, піду. Не треба так сердитись.

Він, втягнувши голову в плечі, щез у темряві підземелля. А Рут ще довго дивилася йому вслід, намагаючись вгамувати тремтіння пальців, які тримали рацію. Подумати тільки: Густаво стояв біля тіла Едмундо і, може, навіть брався за нього руками! Власне, в цьому не було ніякої небезпеки, але Рут не могла навіть уявити, що хтось, окрім неї, наважиться доторкнутись до Едмундо.

Раптом за її плечима так засвітилися скелі, що стало видно навіть глибину отвору, де зник Густаво.

— Едмундо! — вигукнула вона, забувши про рацію. Але рація передала Едмундо голос Рут. Едмундо помітив у ньому нервове напруження. І страх, і втому, й нетерпіння.

— Чую, — відповіла рація голосом Едмундо. — Твоє волосся пахне озоном.

— Іди в нього. Де дідусь?

— Потім.

— Він живий?

— Живий, але…

— Аби живий! Іди в моє волосся.

А на скелях тріпотіли сині, фіолетові, оранжеві одсвіти. Рут на якусь мить заплющила очі, потім глянула вниз, де вже зовсім стемніло. Вона побачила, як одна за одною спинялися автомашини, вимикали фари. Мабуть, із них виходили люди і, підіймаючи голови, дивилися на скелі, де повільно пливла кульова блискавка. В нічній темряві це особливо вражає. Вони розповідатимуть близьким та знайомим, що на їхню долю випало побачити рідкісне явище природи. Хтось вислухає цю розповідь з байдужістю (чим сьогодні можна здивувати земну людину?), а хтось подумає: уже й до Місяця дотягнулись, а ця дивовижна загадка ще й досі лишається ніким не розгадана.

І нікому не спаде на думку, що страшна сила, згущена в полум’яній кулі, зараз покірно, розслаблено оселиться в золотому волоссі дівчинки, якої внизу вони не бачать. А якби побачили, то мимоволі б жахнулися. Бо хто здатний уявити дружбу звичайного підлітка з блискавицею?..

Тим часом блискавка зникла. Зникла й Рут, загубившись у темряві підземних переходів. А за кілька хвилин вона вже сиділа біля Едмундо, поклавши маленьку руку на його чоло. Не тільки він не дихав — Рут також не дихала. Та ось поволі ворухнулась жилка на його скроні. Ворухнулась непевно, як непевно звучить голос людини, що загубилася в океані. То ще не було життя — то тільки перша іскорка, що впала на таємниче ог-ниво, яке люди називають життям. Його ще треба роздмухати. Рут була схожа на свою далеку попередницю, яка також мала за домівку вологу печеру. Мабуть, так само чекала ота попередниця, доки спалахне перша іскра у вогнищі, як зараз чекає Рут, коли запульсує кров, що прийняла в себе енергію блискавки.

Щоки Едмундо втратили сірість, яка найбільше лякала Рут. Дихнув, поволі розімкнув повіки, ніяково посміхнувся. Хоч Едмундо й не був винен за свою затримку, але він добре усвідомлював, як тяжко було Рут його чекати.

Мовчки взяв її руку, наблизив до грудей. Серце його билося нерівно, прискорено. Рут боялася розпитувати про дідуся Себастьяна. Вичікувала, доки розкаже сам.

— Тут хтось курив, — промовив Едмундо, втягуючи повітря в ніздрі. — Хто тут був?

— Хосе, — відказала Рут, щоб якось його заспокоїти.

— Хіба він курить?..

Рут пригадала, що Хосе не курить, і додала:

— Він заходив з товаришем. Ти ж їх іще не знаєш. А вони хочуть з тобою дружити.

— Це добре, — погодився він. — От якби умитися…

— Зараз принесу, — спохватилась Рут і вибігла геть.

Коли вона повернулась, Едмундо вже ходив по освітленому закутку, який вони назвали «кімнатою». В руках вона тримала великий чайник з водою, а на плече Едмундо кинула рушник. Зливала йому на руки, як роблять це всюди, де немає умивальників. І так це було просто, природно, ніби він повернувся з роботи, а вона, його вірна дружина, все приготувала для доброї зустрічі.