Микола Руденко - Народжений блискавкою

— Може, ми вже одружилися? — запитав Едмундо.

їй спало на думку те ж саме. І тому вона так паленіла.

— Ні, Едмундо. Ще рано.

— Кому рано?

— Нам.

Едмундо підвів намилене обличчя і, смішно прищулившись, запитав:

— Хіба ми не так живемо, як Делія і Хосе?

— Не так, — посміхнулася Рут, поправля-ючи рушника, який сповзав на підлогу.

— Гаразд. Але ти не йди від мене. Будемо разом.

Едмундо не розумів тієї посмішки, яка бриніла на її вустах. Вона це знала. Їй здавалося, що вона старша від нього, — значно старша! — бо десь через два роки за законами їхньої держави мала право вийти заміж. Звісно, вона обере в чоловіки Едмундо. Їх повінчають. І ніхто не знатиме, що Рут повінчалася… з блискавкою!

— Не піду, — з тією ж посмішкою відповіла Рут. — Бо на моєму ліжку спить Густаво.

— Хто? — рвучко крутнувши головою, запитав Едмундо.

— Густаво. Він допомагає куховарити. Нарешті наважилась запитати про Себастьяна:

— Де дідусь?

— Я розшукав його в горах. Аж на кордоні, — якось неохоче відповів Едмундо.

— Коли ж він повернеться?

Довго мовчав Едмундо. Нарешті змушений був сказати:

— Невідомо.

Ця звістка приголомшила Рут. Їй уявлялися страшні картини. Вона бачила Себастьяна мало не розіп’ятим на хресті. Бідний, бідний дідусь! І тому їй так дивно було почути те, що потім докинув Едмундо:

— Вона трохи старша від тебе. Її зовуть Іреною.

— Хто?! — майже скрикнула Рут.

— Його наречена. В неї чорне волосся…

— І теж пахне озоном?

Рут ні до чого так не ревнувала Едмундо, як до жіночого волосся. Вона зараз ладна була ущипнути хлопця. Те, що він казав, здавалося таким дивовижним, що Рут не повірила, їй здавалося, що захопився якоюсь Іреною не дідусь, а сам Едмундо. Через те й допитувалась:

— Скільки ж їй років?

— Ну, може, чотирнадцять. Або п’ятнадцять. Ви б могли стати добрими подругами. Ірена дуже гарна.

Едмундо не розповів про полум’яну карусель, яку він влаштував для Ірен. Не кожна жінка здатна спокійно поставитись до блискавки, що кружляє навколо її голови. Ірена ж тільки привітно посміхалася, ніби Едмундо був для неї звичайним метеликом. Це відразу ж викликало його симпатію. А різниця років… Про неї Едмундо нічого не знав. Зрештою, яка різниця в роках поміж Рут і самим Едмундо? Рут пішов тринадцятий. Скільки ж було йому? Дро це знало тільки Сонце, і ніхто більше!..

Професор не міг вирішити, що краще, — дозволити Себастьянові зустрічатися з Іреною чи увірвати ці зустрічі. Справді, яка радість їм обом від побачень? Ще невідомо, чи зуміє Ірена подолати психологічний бар’єр, який відмежовує її від старості. Виявляється, що не досить здобути для себе молодий організм — треба ще здобути молоду душу. А це значно важче!

Так Себастьян і сказав Ірені:

— Не знати нам радості, Ірено. Ми все одно лишимося старими. Хай твій обранець буде вантажником, рибалкою — ким завгодно. Аби він починав перше життя. Тоді й ти біля нього забудеш, що в тебе починається друге. А разом нам цього не забути.

— Між нами стоятиме Марсела? — ховаючи сльози, запитала вона.

— Ні, Ірено. Ми просто втомилися. Ти цього не помічала? Старість живе для мудрості. Тут їй утома не заважає. Неквапливі кроки, неквапливі висновки. Прощання з життям кличе до розмови з вічністю. Якось же вона існує, ота вічність! Чи можна про неї не думати?..

— Я завжди молилася. Навіть у юності.

Він поклав руку їй на волосся. Так він робив, коли розмовляв з Рут. Ірена чимось її нагадувала.

— У юності я також молився. Тепер просто думаю. І вже не можу не думати. А раз не можу, то й молодість моя не повернеться.

— Хіба думають лише в старості?.. Думай, Себ. Я не стану тобі заважати. Перше життя я проплакала. Навіщо ж мені друге?

Прогулюватись можна було лише по фортеці. Професор запевняв, що вони цілком вільні, але за браму їх не випускав. Отож офіцерам нерідко випадало бачити дивну пару — старезного діда і юну, вродливу дівчину. Ким вона доводилась цьому дідові? Ірена була молода навіть для його доньки. Хіба що онука…

Найбільш спостережливі помічали, що Ірена тримається з Себастьяном так, ніби вона в нього закохана. Звісно, в кохання вони не вірили, пояснювали це іншими причинами. І те, як вони це пояснювали, зробило їх сміливішими. То один, то другий недвозначно виявляли перед Іреною знаки своєї уваги. А вона їх ніби не бачила. Нарешті якось уночі один із сміливців, помітивши, що вікно її кімнати відчинене, осідлав підвіконня і з такої позиції спробував освідчитись у коханні. Ірена завжди любила козине молоко. Це в неї лишилося іще з дитинства. На цей раз вона його не випила і молоко перетворилося на кисляк. Весь отой кисляк Ірена й вихлюпнула в обличчя нахабі. Кашкет з кокардою, погони і весь мундир були захлюпані кисляком. За офіцером, мабуть, наглядали його товариші, бо довго ще десь біля казарми лунав розкотистий регіт. Більше вона цього офіцера не бачила. Інші, навчені гірким досвідом, лише позирали на неї здалеку. Вже під ноги їй не летіли троянди. А Себастьянові не доводилося чути дошкульних дотепів.