Віктор Савченко - Знак зодіака

Просто не знаю, що мені робити. Він став страшний, пожадливий… Щоправда, професор Стирлінг виклопотав для нас допомогу і, крім того, щосуботи надсилає машину з мороженою солониною. Та Стівен неспокійний. Вдень вилежується на осонні, а вночі бродить садом, ламає кущі й реве… Коли-небудь він просуне голову у вікно і… кінець усьому. Професор просить ще трішечки зачекати — “поки скінчиться процес перетворення”. Потім він забере Стівена до себе.

Я дуже боюся, що наш Пітер… Він такий згорблений, і йому всього десять років.

( Щоденник продовжує Говард Шейкер ).

10 серпня.Ура! Все вийшло просто чудово! Виступ було призначено на вчора, і мене вповноважили поговорити з дядьком.

“Ящір — це саме те, що нам потрібно!” — сказав начальник мого загону. Біля восьмої вечора я був у садибі дядечка в Патерсоні.

За огорожею чекали грузовик і з десяток штурмовиків на мотоциклах. Я подзвонив місіс Шейкер. Вона повідомила, що дядько спить у своєму критому загоні. Зізнаюсь: мені було важко підійти до цієї дощаної темної коробки. Коли я відчув аромат житла мого дядька, мені пригадалося, як у дитинстві ловили вужів. Якщо вужа взяти в руки, вони потім страшенно нудотно тхнуть. Я гукнув у темряву. Зашаруділа солома, і переді мною з’явився колишній помічник начальника поштового відділення Стівен Херрі Шейкер. Дядько смачно позіхав, показуючи гнило-червону пащеку з двома передніми іклами, дещо коротшими від козиних рогів. У нього була чудова болотяно-зелена луска з брунатними плямами і зовсім світле черево. На всьому тілі стирчали шипи, щитки, колючки. Дядько ввесь час смикав головою і виставляв схожі на виделки маленькі зморщені передні кінцівки. Побачив мене, нахилився й став місити землю хвостом. Мені раптом захотілося опинитися там, за огорожею, в кабіні грузовика. Та я пригадав наказ командира, зібрався з силами й гукнув:

— Дядечку, це я, ваш небіж Говард! Ходімо зі мною, і вночі ви дістанете п’ятсот кілограмів свіжого м’яса!

Він розглядав мене, як біолог морську свинку, і ввесь час махав хвостом. Білки в нього були великі, мов яблука, і підпливли знизу чимось каламутно-червоним. Три секунди я був переконаний, що дядько, якого завжди вважали практичною людиною, віддасть перевагу моїм реальним сімдесяти шести кілограмам м’яса над сумнівними п’ятьмастами.

— Шістсот кілограмів! — розпачливо запропонував я.

У нього забулькало в горлянці. Я повернувся й попрямував до воріт, а ззаду чимчикував дядько.

Місіс Шейкер схопила мене за руку й заволала:

— Куди ви його ведете, Говард? Бога ради, скажіть, нащо він вам?

— З вашим чоловіком усе буде гаразд, — якомога ввічливіше пояснив я. -1— Вранці він повернеться до вас веселий і ситий.

— Зараз приїде професор Стирлінг із асистентом, він буває щодня і не дозволяє…

— Вибачтесь від мого імені, — сказав я й відчинив ворота.

Дядько покірно заліз у кузов і ліг там. Мої побоювання були марні — ящір не злякався, коли машина рушила, и не роздер брезентову будку.

О, це був виступ! Ми прибули до мерії в парадній формі з нарукавниками. Як завжди, стали в дві шеренги, командир заліз на автомобіль, його освітили прожекторами. Люду було як ніколи багато. Звісно, я не запам’ятав усієї промови, але кінцівка її й те, що було опісля, назавжди закарбувалися в пам’яті.

— Присягаюсь богом, — загорлав мій дорогий шеф, — тут безпорадні слова! Нам потрібні безсловесні солдати, готові на все. Солдати, які б жахали своїм виглядом… Зараз ви побачите одного з цих майбутніх титанів, подібного до стародавніх динозаврів! Дивіться, люди!

Промінь прожектора впав на грузовик, штурмовики стягнули брезент, і всі, хто був на майдані, побачили дядька. Видовисько справді жахливе! Наші репродуктори не змогли заглушити зойків натовпу.

— Ми візьмемо за барки вчених, — надривався командир. — Ми змусимо їх відкрити нам секрет перетворення і всі, як один, одягнемось у броньовану шкуру. Вперед, нездоланні! Хайль!

— Хайль! — відповів наш загін.

Після цього пролунав звук, який годі з чимось порівняти, окрім хіба що атомного вибуху. Дядько ревів. Ревів хрипко, гугняво й лиховісно. Горлянка в нього роздувалась, голова тремтіла від натуги. Він був увесь срібний в яскравому світлі.

І я подумав: а чи не краще, не простіше замінити всю божевільну плутанину нашого нещасного інтелекту на таку відверту силу, натиск, невразливість? Адже нам передусім потрібне щастя. А найбільше щастя — це нічого не усвідомлювати, ні над чим не замислюватися! (Вже той факт, що я розмірковую над поняттям щастя, відбирає в мене крихту спокою, і я не можу бути цілком щасливий).