Леонід Тендюк - Голова Дракона

— По-твоєму, краще гнити в джунглях або знову попасти на Голову Дракона? — обурився я.

— Помовч, да Гамо, — заспокоїв мене Кім Михайлович. І, звертаючись до всіх нас, сказав — От що, друзі мої, нам треба все зважити й вивірити. Якщо ті човни, про які ти, Васько, розповідаєш, придатні для плавання, то чого б їх справді не взяти. Готові дерев'яні човни. Та це ж неабияка знахідка! — радісно вигукнув він. — Ну, а те, що ними перевозили небіжчиків, не біда — вони, — хитро підморгнув мені,— священні і тебе, Альфреде, благополучно вивезуть із клятого острова.

— Робіть як знаєте, — відказав геолог. — Я не стану заперечувати. А тільки думки своєї не зміню: негоже на жертовному човні плавати живим.

— Знов за рибу гроші! — розгнівався Кім Михайлович. — Сказано ж тобі, що іншої ради немає. І човни, які знайшли Васько й Барарата, — остання надія вибратися з острова.

— Ти, Зайцю, у своїх поглядах суперечливий і, як вітер, мінливий, — додав я. — На «Садку» в океані, пригадується, ти мене повчав не бути надумливим та не вірити ніяким забобонам, а тільки одним незаперечним, науковим, як ти казав, фактам. Тепер ти заспівав іншої. Як тебе, голубе, розуміти?

— Розумій як хочеш, — сердито кинув він.

— Ну от що, хлопці, годі сперечатися, — подав голос Кім Михайлович. — Готуймося до походу. Завтра, тільки-но розвидниться, вирушимо в джунглі, обійдемо виселок. Може, все-таки знайдемо дощок на човен. Бо, відверто кажучи, я й сам мало вірю, що затоплені човни годяться для плавання. Невідомо, чи вони цілі, й узагалі, що воно за човни. Можливо, тубільці їх будують лише для близьких рейсів — перевозити небіжчиків, а для далекого плавання вони непридатні.

Збагнувши, що ми нападаємо на Альфреда і той засмучений, Лота підійшла до нього і, як мале дитя, що його скривдили, погладила по голові.

— Бідна, бідна Зайца. Ай-яй, Васка-Кваска, ти раці — нехарош! — кинула вона осудливий погляд на мене.

Кім Михайлович усміхнувся.

— Отак завжди, — сказав він. — Жінка на боці скривдженого. Голубина ласкавість, ніжне серце!

Барарата тільки кліпав очима, не розуміючи, про що ми сперечаємося. Та, зрештою, не відомо чому, озвався й він, повторюючи слова про жертовне місце та про заборону туди ходити, сказані ним тоді у джунглях, біля тубільного кладовища.

— Фаді кіборінтані! Фаді, фаді…— без упину повторював він, а в очах у нього знову майнув панічний жах.

«Як ми ще мало знаємо свою душу, — подумав я. — Нас часом лякає темрява, здається, що вона населена загрозливими привидами. Ми, буває, віримо в «пророчі» сни, хоч ті сновидіння просто собі викликані пережитим, що пройшло повз нашу увагу і ніби минуло безслідно. Та, як видно, щонайменші порухи лишають у серці слід…

Дикун і цивілізована людина. Хіба не з того самого тіста зліплена наша душа? Мабуть, усе в тому, як ту душу настроюєш, на який лад».

Такі думки й роздуми викликала в мені боязнь нашого освіченого Альфреда й неписьменного тубільця Барарати перед невідомими, загадковими й темними силами.

Човни будують так: беруть сокиру, колоди, дошки. Рубають, тешуть, припасовують одну до одної. Тільки от: нізащо не можна брати свіжих, буйнозелених дерев — матеріал із них може пустити коріння, й човен тоді приросте до дна, як це сталося з яхтою «Біда» у відомій книжці «Пригоди капітана Врунгеля».

Плоти будувати значно легше, хоч вони теж вимагають чималих зусиль — згадайте, скільки клопоту завдав «Кон-Тікі» відомому норвезькому дослідникові Туру Хейєрдалу або «Сім сестричок» Уїльяму Уїллісу!

Прийшовши до затоки з колишнім гірняцьким висілком, я заходився сушити голову над човно- та плотобудівництвом: як ми його почнемо та як закінчимо.

Пригадалася сила-силенна прикладів — від Робінзона Крузо («Робінзон будує човен і шиє собі новий одяг» та «Робінзон будує інший човен, менший, і намагається обігнути на ньому острів» — розділи чотирнадцятий і п'ятнадцятий із славетного роману Данієля Дефо) до дядька Тимоша — мого односела, який жив на белебні і збудував собі очеретяний пліт, щоранку перепливаючи на ньому ставок, причалюючи на протилежному боці, де був тракторний стан колгоспу.

Теж знайшов порівняння — якийсь там дядько Тиміш! — скажете ви. А чого ж! Хіба б дядько злякався моря?

Що б там ви не говорили, я переконаний: у кожному селі є свої Тури Хейєрдали. Бо земля й степи народжують мореплавців.

Морочив, сушив я ото голову над тим, як ми візьмемося будувати пліт чи ковчег. А вийшло зовсім інакше — нас виніс у океан усе-таки жертовний човен. Човен тубільців.