Леонід Тендюк - Голова Дракона

Коли я востаннє зачерпнув кокосовим «ополоником» землі, згори сама по собі потекла цівка порохняви, і в нору пробилося світло.

Розпанахавши вечорову тишу, пролунав постріл.

— Аборигени! Аборигени!.. Вони втекли, лейтенанте! — горланив вартовий, заглянувши у вікно й угледівши там спорожнілий барак.

— Роззява! Йому доручили охороняти не Сінг-Сінг, [56] Відома в'язниця в США для особливо небезпечних злочинців. а всього-на-всього задрипаний сарай із смердючими дикунами, і він проґавив.

Хтось у темряві круто вилаявся, й тієї ж миті, ніби озвалася сотня дроздів, з бунгало застрочили автомати. Збиваючи то тут, то там галузки з дерев, у лісі засвистіли трасуючі кулі.

Барарата сильно накульгував, припадаючи на поранену ногу. Ми, підтримуючи його попідруки, пробиралися напередодні второваною стежкою.

Було темно. Крізь верховіття цідилося зоряне світло. Дерева стояли мов заворожені, вершинами сягаючи в самісіньке небо. Папороть над головою нагадувала водорості морського дна, і ми петляли в пітьмі, ніби поринали в безмежну пучину.

Стежка вела до Гнилої Долини, яку недавно залишили. Точніше, вона огинала невеликі, порослі манграми затоки — хорібе, бігла на захід понад скелястим узбережжям — туди, де, твердив Барарата, має бути давно покинутий гірняцький виселок.

Тоді, натрапивши на Ло Лохасаху, ми до висілка так і не дійшли — на заваді стали болота, твань з огидними п'явками. Ну, а коли взяли праворуч і звернули на північ, опинилися в Яо-Ватономбі, де Барарату й підстрелили.

Наш намір зробити підкоп під бараком виник не зразу. В ті дні ми, як справжні слідопити, зранку рушали в джунглі. Вивчали місцевість, шукали стежки, яка б вивела до затоки з гірняцькими оселями коло фосфатних виробок.

Шукали й не знаходили, знову шукали. Та й пізніше, коли заходилися рити нору, аж до полудня, поки вартовий стояв на посту, теж не марнували часу — йшли на розвідку в ліс.

Але стежки на захід не було. І ми її прокладали самі — під кущами, серед узгір'я — непомітну, проте рятівну й надійну в цих дрімучих нетрях. Вона стала нам у пригоді, нею ми зараз відходили на захід.

Барарату ми виручили — втеча вдалася… Коли згори пробилося світло, я обережно вибрав довкруг землю. Нора поширшала, стала схожою на крутобокий глек, днище якого — підлога барака — було вимощене нещільно пригнаними дошками. Одну з них я відхилив і уздрів таке: в бараці, на двоярусних нарах, один біля одного лежали зморені працею тубільці — ті, кого янкі щойно пригнали з кар'єрів.

Хворі, серед яких був Барарата, лежали в кутку, правобіч від нашого лазу. Худі, виснажені, з глибоко запалими очима, погляд яких — затуманений, байдужий — витав десь далеко, вони більш нагадували мерців, ніж живих людей.

Де я бачив таку сцену, подібне пекло, в яке варвари кинули людину? Пам'ять блискавично підказала: кадри з документального кінофільму про фашистські концтабори Бухенвальд і Освенцім.

Отже, і через десятиліття після, здавалось би, остаточного краху фашизму він знову ошкірював свої мерзенні зуби, пожадливо пив людську кров. І дарма, що те огидне слово — фашизм, яким іменувалася гітлерівська тиранія, поступово зникає з ужитку, — значення й зміст його лишаються колишніми: насильство, поневолення, навіть якщо чинять їх не гітлерівці, а сини «вільного» світу, великі «гуманісти» — американці.

Наша копітка, стомлива робота була завершена — наскрізна нора вела в барак. Та я, аби не звести всі старання нанівець, ще більше — не опинитися в пазурах у окупантів, діяв обачно й не поспішав.

Насамперед уважно вивчив внутрішнє розташування в'язниці. Ще раз з'ясував, коли до неї підходить, заглядаючи у вікна, вартовий.

На другий день після того, як лаз був готовий, ми з Лотою знову пробралися під барак.

Тубільці були на роботі в кар'єрах. Тут же лишився Барарата і ще кілька хворих остров'ян.

Спечний полудень, як і завжди, загнав вартового у прохолодне бунгало. Альфред із джунглів подав сигнал: можна починати!

— Нумо, Лото, говори! — звернувсь я до дівчини, пропустивши її вперед, до підлоги.

— Соа-сенга, добре, Васка-Кваска, — пошепки відповіла вона і, відхиливши дошку в настилі, сказала:

— Барарато, і ви, його друзі, не дивуйтеся й не зчиняйте галасу! Це я, ваша сестра, Струнка Пальма — Лота Анівона з танани Яо-Ватономбі, в якій вас тримають кляті вороги.

— Лота?! — почувся приглушений крик Барарати.