Леонід Тендюк - Слід «Баракуди»

— Ага, ось ти яким став, чортяко! Худий та засмаглий, як негр.

Василь Окань, що непомітно підійшов ззаду, схопив мене на оберемок. Міцно стиснув у обіймах, поцілував.

— Слухай сюди, да Гама (він, «Одеса-мама», так і не навчився говорити стилістично правильно!). Рідко хто навіть із бувалих моряків бачив таке, як ви. Хочеш, я тобі знайду співавтора або ж людину, яка спеціалізується на літературних записах? Про твої пригоди можна було б випустити цікаву книжку. Я б до неї написав вірші, а наш кок, Антрекот Антрекотович, якщо б його гарненько попросити, не відмовився б її проілюструвати в стилі Доре. Ну, то як — згода?

— Постривай, тезко. Дай отямитися!

— Ніхто тебе в шию не гонить, земляче. Можна й почекати. Та чи ждатимуть читачі?

Він базікав казна-що, але зараз і це мені було миле — я так скучив за друзями, за їхньою сердечністю, за лагідним дзюрчанням рідної, рідної мови!..

З набережної, куди нас усіх привезли після прес-конференції, відкривалася панорама затоки Порт-Джексона. Там на поораному легкими брижами рейді, серед інших кораблів, стояв наш білобокий «Садко», а поряд з ним — «Кашалот».

Нам подали катер, і через кілька хвилин ми Вже були на борту рідного судна. Довгождана, незабутня мить!

Всі висипали на палубу. Як тільки ми ступили на трап, зазвучав знайомий, зворушливий мотив — Гімн Радянського Союзу. То Максим Роскошний, наш радист, постарався, транслюючи по судовій радіомережі магнітофонний запис.

— Ура! Ура! Віват! — пролупало звідусюди, навіть на «Кашалоті» та інших кораблях, які входили до складу Міжнародної експедиції «Гондвана» й тепер прибули в сіднейську гавань.

— Васько да Гама! Ні, я не перестаю тобою, кра… крабова душа, пишатися, — і лоскітливі вуса боцмана торкнулися мого кістлявого обличчя.

Моряки «Садка» та члени наукової експедиції, яким не вдалося побувати на прес-конференції, а отже, побачити нас, обнімали Кіма Михайловича, Альфреда, мене. Вітали з поверненням, говорили найщиріші слова.

Палуба рідного корабля. Це — п'ядь радянської землі, і ми з першої миті відчули її тепло й ласку.

Після урочистої зустрічі почалося частування. Столи гнулися від усіляких страв. Антрекот Антрекотович постарався. Чого він тільки не наготував! Борщ, салат олів'є, запіканка, деруни, пиріжки а полуницями, узвар, фруктовий мус із бананів та ананасів. Ну, і, звичайно, свою фірмову страву — антрекоти з гарніром і «какаву».

«Садко», що завжди був охайний, чистий, готовий до будь-якої мандрівки, — таким же чепурним і лишився. А люди на ньому дещо змінилися — змужніли, стали стриманіші. А засмаглі, що й не впізнати!

Новин було багато — про всі відразу й не розказати.

— Їж, да Гама, завантажуйся по саму ватерлінію, — підсовуючи мені одну за одною тарілки, примовляв Антрекот Антрекотович. — Ми тебе, хлопче, відгодуємо. За цю державну справу беруся особисто. А якщо я взявся, вважай — діло зроблене!

Милий кухарю, впізнаю твою невичерпну енергію й винахідливість!

Ще на пірсі, коли чекали рейдового катера, Василь Окань похвалився, що Антрекот Антрекотович намалював, у людський зріст, портрети всіх учасників трагічної подорожі — Данила Гнатовича, Кіма Михайловича, Альфреда Зайця й мене.

Тепер я сам побачив те його творіння.

На камбузі, де в мисниках-гніздовинах зберігається посуд та, б'ючись об перетинки, погойдуються співучі друшляки й ополоники, Антрекот Антректович улаштував виставку живопису. Це була справжня картинна галерея (натюрморти, ескізи, панно), яку хлопці вже встигли охрестити «Антрекотівка».

У центрі експозиції висіла картина, названа маляром «Повернення трьох». На ній були зображені Кім Михайлович, Заєць і я: ми випливали з безодні на спині велетенського вусатого кита. Кім Михайлович сидів посередині, я, мов за гриву коня, вчепірився за довгі, ворсисті вуса, які Антрекот розташував не в пащі, на верхній щелепі, де вони ростуть у вусатих китів, а зверху, на голові. Заєць — от-от сповзе у воду! — ледве тримався за роздвоєний китовий хвіст.

Що й казати: геніально!

Але головне не це. В живописній манері суднового маляра з'явився якийсь новий стиль. Як у раннього Пікассо, [67] Пабло Пікассо, французький живописець (1881–1973 pp.), творчість якого (1900-ті роки) відзначається так званими «голубим» і «рожевим» періодами. — дуже багато голубих тонів.