Леонід Тендюк - Слід «Баракуди»

Ми вийшли з хижки. Ко Ма, белькочучи щось незрозуміле про краматуру та бартуру, йшов поруч, Павло — за кілька кроків поперед нас. Борода його була охайно розчесана й побризкана схожою на лак в аерозолі олією (цю складну процедуру щодня перед виходом радиста з дому робила Чебурашка) й стирчала під кутом сорок п'ять градусів до землі — ознака гарного настрою, якого Павлові не встигла зіпсувати та ж таки Чебурашка.

Спустившись із пагорбів і перейшовши вбрід дзюркотливий струмок, ми опинилися в міжгір'ї. Воно нагадувало розгорнуту, торчма поставлену книгу-лонтар, сторінки якої були звернуті до океану, на затоку та утворений самою природою пірс. Сюди причалювали шхуни, що прибували по копру, звідси вирушали в океан.

Ліворуч у скелі — чисто тобі рядок, вирізьблений на пальмовій сторінці тубільної книги, — чорніла довга, хвиляста щілина. Це й була бакалійна крамниця Його Величності Ефо-Аліандро. Вона так і звалася «Лонтар».

Ми звикли, що в магазинах вивіски вгорі, над вхідними дверима. А в цій крамниці вона була збоку, під тінистим, теж кам'яним, навісом, де валялися порожні діжки та безліч ящиків з-під різного краму.

Літери, висічені в скелі, збігали вниз, вертикально до землі. Читати їх доводилося не з початку, а з кінця, як в арабів та деяких інших народів.

— «Ратнол» замість «Лонтар», — прочитав я.

— Ти, братику, прочитав шиворіт-навиворіт. Треба ж навпаки.

— А це ось статуя злих демонів Бута й Кала, яких, щоб не було біди, слід постійно задобрювати й підгодовувати, — тицьнув він пальцем на гранітну стелу.

Двоєдиний демон Бута-Кала, притуливши ліву руку до живота, незрушно сидів на гарно орнаментованому підмурку з таким же орнаментованим скіпетром у правій руці. Його обличчя прикривала висока, нарівні в головою, маска, на якій виділявся м'ясистий — картоплина та й годі! — ніс і широко роззявлений рот.

— Ця паща, братику, — тихо мовив Цвяхецький, — пожирає все, що принесеш: рис, курчат, квіти, поросят, овочі, фрукти, гроші. Якась бездонна прірва!

— Рот демона?

— І короля та міністрів, — ще тихіше відповів чорногорець.

Унизу під статуєю, ніби строфи вірша, чорніли колонки з густо висіченими рядками. То була клятва, що її дають ті, хто стає за прилавок бакалійної крамниці Його Величності. Своїми канонами — вірою й правдою служити людям— вона нагадувала «Клятву Гіппократа», яку, вступаючи в життя, дають молоді медики.

Не обдурюй. Не лукав.

Не бери зайвого. Міряй і важ чесно!

Одразу ж після мегева відчиняй крамницю.

В туак не підливай води — скисне!

Краще віддай іншим,

Собі залиш гірше…

Але той, хто ставав за прилавок — імениті хібокські продавці, насамперед Ефо-Аліандро та його міністри, — усе робили навпаки: розбавляли вино водою, найкращі товари ховали під прилавок, непотріб старалися якомога швидше продати. Лукавили. Обдурювали. Хитрували.

Тому-то колонки з висіченими хібокськими письменами можна назвати «Клятвою Торбохвата» — в торбу хапали всі.

Ми переступили поріг приміщення. Його Величність Верховний Суддя, Покровитель пісень і Півнячих турнірів, Головний поштар, Начальник радіостанції, Володар Незалежного Коралового Королівства на атолі Хібоко Ефо-Аліандро стояв за прилавком.

Поклавши стулені докупи долоні та виваливши на масивний гранітний бар'єр свій такий же масивний живіт, від чого став схожим на Шіву, — Ефо вислуховував якогось незнайомого нам тубільця.

Він нас помітив. Осяйна усмішка майнула на обличчі короля.

— Мармара! — мовив він.

— Ефо-Аліандро запрошує,— переклав нам Павло.

Приміщення було майже квадратне й складалося з двох поверхів. Власне, другий поверх утворювала вузька, огороджена, як балкон, частоколом тераса, куди вела крута гвинтова драбина.

— Цей «балкон», — знаюче зауважив Заєць, — результат зрушення й зсуву гірських складчастих порід. Своєрідний феномен.

Тулився «балкон» до двох стін на кількаметровій висоті і нагадував собою літеру «Г». Як із капітанського містка, оглядав з нього Ефо-Аліандро свій торговельний заклад.

У стінах, аж до стелі, чорніли схожі на шухляди заглибини. В них король та його міністри, що навперемінки ставали за прилавок, тримали про запас для себе й для своїх знайомих кращі товари, виставляючи напоказ — простим остров'янам — гірші.