Герберт Уеллс - У безодні

Гукер опустив руку й сів біля купи золотих зливків. Поклавши підборіддя на руки і спершись ліктями на коліна, він дивився на Еванса, чиє тіло все ще посмикувалось. У пам’яті знову спливло ошкірене обличчя Чанг Хі. Тупий біль тепер підступав до горла й помалу дужчав. Високо над головою в Гукера легенький вітрець ворушив листя, і білі пелюстки невідомої квітки падали, кружляючи, в лісових напівсутінках.

До дев’ятої вечора я затримався в якійсь справі на Чансері-Лейн, і тепер голова трохи боліла, не хотілося ні розважатись, ні працювати. З глибини цієї вузької, багатолюдної міської ущелини було видно вгорі, між висотним кам’яним громаддям, клапоть неба, який свідчив про те, що настав тихий вечір. Отож я вирішив зійти на набережну — подихати свіжим повітрям і дати спочинок очам, милуючись різнобарвними вогнями на річці. Увечері тут найкраще, годі й сумніватися: в спасенній темряві не видно, яка брудна вода, а вогні цього швидкоплинного часу — червоний, жовтогарячий, ядучо-жовтий та сліпучо-білий — відливають найрізноманітнішими відтінками, від сизого до темно-пурпурового. Крізь прогони моста Ватерлоо сотні яскравих цяток позначають вигин набережної, а над парапетом на тлі зоряного неба сірими велетами здіймаються вежі Вестмінстера. Внизу тече чорна вода, і тільки час від часу плюсне хвиля, порушивши мовчання річки й гойднувши віддзеркалення вогнів, що пливуть на поверхні.

— А вечір теплий, — почувся збоку чийсь голос.

Я повернув голову й побачив поруч профіль чоловіка, що схилився на парапет. Обличчя він мав витончене, досить привабливе, хоч і змарніле, навіть бліде, а його зведений і заколотий шпилькою комір не менш виразно, ніж, скажімо, мундир, промовляв про те, як він живе. Я відчував, що коли відповім йому, то змушений буду заплатити за його нічліг і сніданок.

Отож я стояв і зацікавлено дивився на нього. Може, я почую за свої гроші щось варте уваги? Чи це просто звичайнісінький нездара, не годен навіть розповісти про свою власну історію? Чоло й очі виказували в ньому людину розумну, спідня губа трохи посіпувалась, і я зважився.

— Дуже теплий, — озвався я. — Але нам тут не особливо тепло.

— Чому ж, — сказав чоловік, не відводячи очей від води, — тут досить приємно… Принаймні тепер. Це добре, — провадив він, хвилю помовчавши, — що в Лондоні є такий спокійний куточок. Цілісінький день усе крутишся, крутишся, чогось домагаєшся, прагнеш виконати якісь обов’язки й не вскочити в клопіт… Я просто не знаю, що б ми робили, якби не було отаких затишних місцин… — Говорячи, він раз у раз замовкав і робив тривалі паузи. — Ви, мабуть, трохи знаєте, що таке стомлива робота, а то б сюди не прийшли… Та навряд, чи ви такі висотані й спустошені, як я… Ох!.. Часом я взагалі не певен, чи варта гра заходу… Хочеться махнути рукою на все — добре ім’я, багатство, становище в суспільстві — і взятися за якесь звичайне ремесло… Та я знаю: якщо відмовлюся від своєї мрії, яка забрала в мене стільки сили й здоров’я, то шкодуватиму все життя.

Чоловік замовк. Я вражено дивився на нього. Такої безнадійно зубожілої, як оце переді мною, людини я зроду не бачив. Обшарпаний, брудний, неголений і неохайний, він, здавалося, цілий тиждень провалявся десь на смітнику. І ще розповідає мені про те, як важко працювати по-справжньому! Я мало не розсміявся. Та цей чоловік або божевільний, або гірко жартує з власного убозтва!

— Це правда, благородні поривання й високе становище мають і зворотний бік, це — тяжка праця й клопоти, — озвався я. — Але ж вони й винагороджуються. Людина має вплив у суспільстві, може зробити добро, допомогти бідним і слабким… Крім того, приємно ж усвідомлюватию”.

Мій добродушний жарт за таких обставин пролунав украй недоречно. Але мене штовхнуло на нього те, що вигляд незнайомця явно не відповідав його балачкам. Ще не договоривши фрази, я вже пошкодував про те, що сказав.

Чоловік повернув до мене своє виснажене, але навдивовижу спокійне обличчя й промовив:

— Я забувся. Ви мене, звісно, не зрозуміли. Якусь мить він дивився на Мене так, ніби вагався — говорити далі чи ні.

— Все це, без сумніву, так безглуздо… Ви мені не повірите, навіть якщо я розкажу вам про все. Так що навряд чи й варто починати… Але часом так хочеться відкрити комусь душу… У мене в руках справді вигідна справа. Дуже вигідна. Але саме тепер у мене великі труднощі. Річ у тім, що я… я роблю алмази.