Олександр Тесленко - Дьондюранг

Про сталактитові печери на цьому астероїді Дьондюранг чув, ще працюючи в Ніколіана Бера. Читав кілька книжок, написаних членами дослідних експедицій, не раз уявляв собі ті велетенські, казкової краси печери. І от він на цьому таємничому астероїді, який давно є загадкою для науковців. Жодне “чому?” ще не мало відповіді. Чому на астероїді існують лишайники та мохи? За всіма законами біології вони не могли там існувати. Чому таке сильне гравітаційне поле? Чому в астероїда гарячі надра? Чому проходить реакція деарбізації вапняків? Чому сталактити в печерах блакитного кольору?

Дьондюранг ішов і не намагався знайти відповідь на жодне з цих “чому?”. Навпаки, йому було приємно іти серед всього таємничого, незрозумілого навіть для людей.

У насиченій вуглецевими сполуками атмосфері, щільній і тужавій, шурхотіння дрібного каміння під ногами звучало незвично. Дьондюранг намагався віднайти якісь сліди перебування на астероїді людей. Але пошуки були марними.

Нарешті він помітив під ногами прожилку світлої породи. Дістав з кишені ножа, відколупав. Поклав до рота молочний на вигляд камінь. Камінець був м’яким, Дьондюранг легко розжував його і відчув смак шоколаду. Сталактитові печери мусили бути десь поряд.

Принаймні напрям до них показував той прожилок білої м’якої породи.

Швидко пішов праворуч і за кілька хвилин надибав на дні ущелини справжню дорогу. Стару, присипану пилом і кам’яними уламками. Було чітко видно вирубки скель. Осторонь дороги він побачив коробку від протигаза ПУМ-9. З таким протигазом і сам Дьондюранг колись літав у відрядження, як ще не мав універсального ензимного тракту. Підняв ту газообмінну коробку і довго дивився на неї, ніби пригадуючи роки своєї юності.

Кілометрів через п’ять минув залишки старої бурової. А коли шлях урвався перед високою стрімкою скелею з молочного каменю, Дьондюранг зрозумів, що печери десь зовсім поряд, лише треба знайти до них вхід.

Пішов ліворуч вздовж стрімкої скелі… Але швидко він зрозумів, що йде цілиною. Повернув назад і тільки-но обійшов гострокутний виступ, як побачив над собою темну пляму. Треба було піднятися метрів на тридцять вгору. Підніматися було легко, природні виступи скелі часом нагадували сходинки.

Відразу при вході в невеликому гроті Дьондюранг побачив вмуровану експедиційну лавочку. Ліворуч від неї валялось кілька порожніх бляшанок від концентратів, а трохи далі, в глибині печери, виднілись залишки великого вогню і порожні каністри від палива Бакса.

Як і кожен біокібер, Дьондюранг добре бачив у цілковитій темряві. Проте останніми роками збільшився внутрішній опір в системі інфрачервоного перетворювача, і тому він мусив подавати значно більшу напругу на блок зорового аналізатора, а це втомлювало.

Дьондюранг сів на лавочку і дивився з грота на похмурий краєвид, немов з вікна. Дивився на чисте зоряне небо і не відчував ні страху, ні сумнівів, ні вагань. Слухав тишу і не відчував ніяких турбот, необхідності кудись поспішати, комусь слугувати. Була повна внутрішня рівновага.

І раптом він відчув доторк. Хтось поклав йому руку на плече…

Той доторк був настільки несподіваним, що Дьондюранг здригнувся, але довго не обертався, хоча відчував навіть пальці, що лягли на плече. Він хотів спершу все збагнути розумом. Хто міг вийти з печери? Але зрозуміти нічого він не міг. Рвучко обернувся.

Перед ним стояв чоловік в ультрамаринового кольору комбінезоні застарілої конструкції, вже добряче потертому. Крізь кулястий шолом дивилося зацікавлене худорляве обличчя. Старече обличчя.

— Хто ви? — запитав Дьондюранг.

Чоловік щось відповів, було видно, як ворушаться губи, але опуклість шолома спотворювала зображення, і кібер не зміг прочитати сказаного по губах. Чоловік показав рукою на коротку стеблинку антени, а потім рішучим жестом запросив до печери. Дьондюранг слухняно пішов. Кібер добре знав, що останні п’ятнадцять років на астероїді не працювала жодна з офіційних експедицій. Тим загадковішою була поява цього чоловіка в старому костюмі космодослідника.

Незнайомий увімкнув ліхтарі на грудях і на шоломі. Він ішов повільно в незграбному комбінезоні.

Дьондюранг спершу ішов слідом, але потім, зацікавлений химерним тунелем, випередив його і пішов попереду.

Прохід печери був достатнім, щоб іти на повний зріст. Зі стелі ритмічно зривалися краплі води і лунко падали. А коли печера раптом розширилась у невелику, але дуже високу, готично стрімку залу з блакитними сталактитами, що дамокловими мечами висіли над приреченістю сталагмітів, мелодія падаючих крапель зазвучала велично, мов зі старовинного органа.