Ататолій Стась - Сріблясте марево

Коли вже в кишені був квиток до південного українського міста, в якому працював підполковник Логвиненко, а машина чекала генерала біля під’їзду, щоб відвезти на вокзал, у нього виникло вирішення, внаслідок якого помічник Муштакова терміново одержав наказ теж збиратися в дорогу. Муштаков вручив йому фотознімок людини, котра знайшла собі смерть під залізничним насипом, коротко проінструктував, і вони розпрощалися.

Через півтори години після того, як поїзд Муштакова одійшов від перону московського вокзалу, з одного з московських аеродромів вилетів у відрядження його помічник.

Генерал Муштаков не був чарівником, та він мав за плечима тридцять років служби в органах безпеки. Через його руки пройшли десятки простих і складних, зрозумілих і заплутаних справ. Кожна професія має свою специфіку, свої ази і закони. Багаторічний досвід контррозвідника нерідко дозволяв Муштакову розв’язувати те чи інше завдання майже з математичною точністю за допомогою логічно осмислених речей. Коли Логвиненко показав йому останнє донесення, генерал, ще не читаючи його, вже міг би сказати, що в донесенні йдеться про парашути. Вони повинні були знайтися рано чи пізно. І вони знайшлися. Донесення тільки підтвердило хід генералових думок. ХарпІя та його напарника закинуто на територію СРСР якоюсь іноземною розвідкою. Це не викликало сумнівів. Але з яким завданням? Яку мету мали ті, хто спорядив своїх агентів у далеку небезпечну “подорож”? Якби вдалося пролити світло на цю темну пляму, то шлях Харпія скоріше б перетнувся з шляхами чекістів.

Поки що Муштаков не ділився своїми міркуваннями. Він не хотів поспішати. Тим більше, що ні підполковник Логвиненко, ні капітан Рева все одно не змогли б внести ясність, з якою “місією” прибули парашутисти у віддалену від кордону область, що треба було тут “гостям”, один з яких у свою останню хвилину згадав не рідну матір, а якогось есесівського шарфюрера.

Логвиненко пішов проводжати генерала до готелю.

Вони обійшли парк, попрямували бульваром між двома рядами тополь. Над головою синіло небо. Двірники згортали з дахів сніг, він з шумом хлюпав на перегороджений канатом тротуар. Десь згори, з квартири верхнього поверху, чулися м’які акорди рояля. Напроти під’їзду з вивіскою “Облпрофрада” височіло бронзове погруддя письменника, який створив безсмертний образ веселого, кмітливого козака, мандрівника в далекі заморські краї. Муштаков узяв Логвиненка під руку, підійшов до постаменту. Тут їх і наздогнав молодший лейтенант з приймальні підполковника. Стишивши голос, він сказав, що десять хвилин тому одержано телеграму з Берліна.

— Повертаймося, Карпе Романовичу, — в голосі Муштакова вчулося нетерпіння, він хвилювався.

Широким кроком вони рушили назад.

Телеграма була адресована особисто Муштакову. Видно, той, хто передав її, добре знав, де перебуває генерал. Муштаков читав шифровку, І його обличчя дедалі світлішало. Догадуючись, що одержано важливі відомості, Логвиненко чекав, поки генерал заговорить перший.

— Ну, Карпе Романовичу, от крига й зрушила з місця. Навіть не гадав, що нам так пощастить. — Муштаков енергійно потряс телеграмою. — На, прочитай сам!

Логвиненко швидко проглянув шифровку.

“Працівники державної безпеки Німецької Демократичної Республіки, вивчивши фотокартку невідомого, який помер біля залізниці в районі станції Синє Озеро, засвідчили, що на фото — колишній офіцер СС і член націстської партії Карл Гольбах. Скориставшись документами розстріляного антифашиста Гельмута Кюнта, Гольбах після війни видав себе за жертву гітлерівського режиму і пробрався на посаду комісара кримінальної поліції міста Гранау (Східна Німеччина).

У листопаді минулого року у місті Гранау було пограбовано ювелірний магазин. Поліція натрапила на слід злочинців, але Гольбах допоміг одному з грабіжників утекти і зник сам, тяжко поранивши поліцейського офіцера.

Другого грабіжника заарештовано. На допиті він посвідчив, що його напарник, який втік разом з Гольбахом, видає себе за переміщеного поляка Тадеуша Коленду. Насправді ж, як показує затриманий, Коленда — не поляк, він є членом ОУН і належить до одної з груп терористів-бандерівців, що засіла в Мюнхені. Справжнє прізвище Коленди невідоме. Його прикмети: йому за п’ятдесят, низький на зріст, огрядний, довгорукий, має рудувату борідку…”

— Низький, з рудуватою борідкою… — повторив Логвиненко. — Харпій, це він! Саме так його змалювали сержант Бровко, Сір-ченко і всі, хто бачив “біолога” на станції Даньки.