Віктор Савченко - Тільки мить

Тим часом бенетити, яких занесло в небо, почали падати. Вони схожі були на авіаційні бомби із жмутками листя замість стабілізаторів. Один такий “ананас” гупнув неподалік на скелі, і від нього залишилися тільки каша і зелений віник… Звіряюся Вам, учителю, я потерпав. Мені весь час ввижався невидимий язик, який ось-ось прослизне в розщілину і потягне нас у ненаситну горлянку вихору. Дивно, але не чути було завивання; долинав тільки шурхіт та гупання падаючих з неба предметів. А в небі жодної хмаринки… Довго вирувала стихія. Вже день був на спаді. Та нарешті почало вщухати. Вихри поступово розтанули, не полишивши на згадку й легкого подиху вітру. Ми не поспішали залишати схованки у скелях, остерігаючись нових сюрпризів погоди. Та голод нас усе ж вигнав… Гість з антропогену якось дивно потирав руки, ніби він щойно залагодив вигідне діло, а не просидів кілька годин, втиснувшись у вузьку розщілину. На його костюмі, хоч як дивно, не було жодної зморшки, ніби щойно зняли з вішалки. Я, в куцих штанях, поряд з Пойдою мав не дуже привабливий вигляд… На скелях знову задиміла ватра… Вогонь пожирав потрощені смерчем і зібрані мною останки бенетитів. Пойда приніс з лабораторії каністру, в якій крізь пластик просвічувалась вузенька смужка води, і згорток. У ньому виявився бутерброд з шинкою, пакетик розчинної кави і дві грудочки цукру. Він віддав усе те Марії, котра готувала вечерю. Мушу сказати, що шинка поступалася смаком копченині з м’яса прозауропода. Пойда жував нашу дичину неквапом, ніби сидів у ресторані серед розмореної публіки, на яку хотів справити враження. Розповідав, як зі своїми приятелями при місячному сяйві в горах Копет-Дагу смакували шашликом з маринованої в гранатовому соці баранини. Говорив він м’яко, надаючи голосу бархатистого звучання. У тьмяному сяйві хоч і не видно було міміки на його обличчі, але її заміняв антрацитовий блиск очей. Марія слухала ті теревені, як зачарована. За кавою (від цукру Пойда відмовився) він запитав:

— Скажи, Олександре, а як це сталося, що я, натиснувши на єдину клавішу в твоїй хрономашині, опинився саме тут, у тріасі, а не, скажімо, в девоні або в юрі?

— Реверс спрацював.

— Це що, пристрій такого типу, який стоїть на деяких з касетних магнітофонів?

— Аналогічний, — посміхнувся я. — Якщо порівняти довжину часу до магнітної стрічки, то щораз, як машина спиняється, — контакти автоматично перемикаються і система готова до зворотної дороги.

— А як же ти мандруєш по епохах?

— А я тоді вимикаю реверс, а на шкалі хронореле фіксую число в роках, яке мені потрібне.

Пойда замислився. Непорушний, зі складеними по-східному ногами, він нагадував буддійського ідола.

— Я от подумав, — озвався нарешті, — чого ти, такий розумний чоловік, досі не захистив хоча б кандидатської?

— А чого ви досі не стали доктором наук? Адже у вашому віці треба давно вже бути доктором.

— У мене матеріалу на дві докторські…

— А з чиєї ініціативи ви цікавились моєю бібліотечною карткою?

Марія, що досі була німим свідком нашої розмови і не подавала голосу, ворухнулась. Хоч у сутіні й не можна було розгледіти виразу її обличчя, проте я інтуїтивно вгадував на ньому докір. Ще б пак: мирна, навіть душевна, розмова біля багаття і раптом…

— Ти б краще запитав, чого я цікавився, — без тіні збентеженості відказав Пойда. — Твоя ж брошура наробила шелесту. Всі в інституті збагнули в ній тільки висновки, і ніхто не міг дотумкати, як ти їх дійшов. Треба було виявити першоджерело твоїх знань.

— Для цього вам слід було б поцікавитись бібліотечною карткою також з моєї колишньої роботи, — зауважив я з усміхом. — А для більшої певності — ще й шкільною.

Але Пойда пропустив повз вуха мою іронію (а може, він її і не відчув).

— Як на мене, — нарешті подала голос Марія, — день був сьогодні важкий і напружений. Може б, нам про нічліг уже подумати?

Хоч це й було сказано для того, щоб покласти край нашій з Пойдою розмові, проте я відчув раптом, як сильно стомився — фізично й нервово. Я також усвідомив, що дозволив почуттям узяти гору над поміркованістю. Тим часом уже й справді настав час сну. На темно-синьому оксамиті неба яскраво поблискували сузір’я, усе довкола було в лимонному місячному сяйві, від чагарника долинало деренчання цикад, яке на відстані нагадувало заколисуюче сюрчання цвіркунів. Та одна деталь нашого діалогу змусила забути про втому.

— Ну, і яких же висновків дійшли ваші колеги, познайомившись з джерелом моїх знань? — запитав я.