Віктор Савченко - Тільки мить

— Олексо! — погукала Марія, коли я почав маскувати камінням і листям заглиблення, де недавно лежали яйця. — Неси дрова. Сніданок будемо готувати.

“Сніданок… — подумав я, підбираючи потрощену колоду бенетиту. — Знову сагова каша. Чи настане такий день, коли я з’їм шмат м’яса з гірчицею?” Коли це запитання я повторив за сніданком, Марія відказала, дивлячись на мене ясними очима:

— Чому б і ні? Он які окороки ходять!

Я обернувся і мало не випустив з руки ложки. Неподалік замаскованого і порожнього вже гнізда никав велетень-ящір. Він явно шукав свою кладку. Отже, в пам’яті цій істоті не відмовиш, як і в інстинкті збереження потомства… Не за себе я злякався. Стрімкі скелі надійно нас оберігали. Підтверджувалися мої побоювання щодо небезпеки для тих, хто будь-якої миті міг вигулькнути на хрономашині і опинитися в полі зору лихої тварини.

— Коли він там з’явився? — запитав я, трохи опанувавши себе.

— Щойно ми сіли снідати, — відказала Марія. По миті додала: — Я не казала, бо не хотіла псувати тобі апетиту.

— Тобі б хлопцем уродитись, — зауважив я.

— Не доведи боже! — аж ніби образилась Марія. Проте в її широко відкритих очах була сама ніжність.

Тим часом звір присів, а потім нахилився над колишньою кладкою і став “руками” розгрібати листя, тоді обережно почав виймати з ями каміння. Не знайшовши того, чого шукав, він знову зіп’явся на задні, обіпершись на хвіст. Навіть крізь фантастичну потворність в постаті текодонта проглядалася скорбота. Від нас він був кроків за триста, а проте я відчував на собі його погляд. Чи, може, те тільки здалося, але насправді мене доймало сумління за вчинене з його кладкою. І все ж звір дивився в наш бік. Раптом він напружився. Хвіст, який досі лежав товстелезним ребристим удавом, виструнився. Вмить ящір став немов натягнутий лук. А тоді як кинеться до скель! Він неначе брав розгін. Марія пополотніла. Я вперше побачив на її обличчі вираз страху. Мабуть, і я змінився не на краще. Хоча я знав, що звірові сюди не дістатись. Та скоро ми полегшено зітхнули. Тварина бігла не до нас, а до рогу скелястого масиву, за яким починалася відкрита місцевість. Ми підійшли до краю урвища і стали свідками розправи. Текодонт, як ураган, налетів на зграю смугастих прозауроподів, що полювали на якусь живність біля скель, і згріб найменш моторного з них. Тіло прозауропода зсунулося до його ніг, а він заревів — протяжно і жалібно. Від того ревища родичі задушеного розбіглися, а я відчув докори сумління. Це ж через мене постраждав прозауропод.

Марія сказала:

— Мабуть, не випадково ящір вимістив свою злість на смугастому. Схоже, вони руйнують текодонтові гнізда. І звір про це знає.

— Схоже, — погодився я, шукаючи в її словах виправдання для себе.

Тим часом велетень полишив нерухому жертву і перевальцем подався до гаю, в якому поховалися смугасті. Мені відлягло від серця. Адже місце, де мала з’явитись лабораторія, знову було в безпеці.

— Хтось хотів м’яса, — мовила Марія. — Он, прошу, ціла гора.

Від недавнього страху на обличчі в неї не лишилося й сліду.

Учителю, на цей вчинок мене штовхнула не так охота до м’яса, як потреба розвідати можливий харчовий продукт на той випадок, коли нам доведеться довіку тут оселитися. Тварина виявилася вгодованою і нагадувала обпатраного страуса. Шию було пожовано, ніби вона побувала в зубчатій передачі. Попри подібність до рептилії, анатомія істоти все ж нагадувала і пташину. Це й надало мені рішучості відбатувати чималий шмат від стегна… Марія кривилася, спостерігаючи за моєю ношею, з якої сочилася сукровиця.

— Ти й справді збираєшся це їсти? — поцікавилась.

— Чому б і ні? Тільки спершу піддамо його вогню.

М’ясо, яке ми, нахромивши на патички, засмажили над жаром, нагадувало за смаком індиче; може, було тільки трохи твердішим. Марія, спостерігаючи, з яким апетитом я на нього накинувся, не втерпіла і собі покуштувала. Висновок її був категоричний:

— Треба запастися. Поки не пізно.

Судячи з пропозиції і її практичного тону, вона, як і я, не плекала великої надії на повернення лабораторії. Таке відкриття мене підбадьорило. Бо я найбільше боявся докорів. До речі, машина зникла в неї на очах, і я мав надію, що хоч це змусить її замислитись і повірити в те, що ми перебуваємо не в екзотичному куточку Землі людей, а в тріасі… Щойно я про це подумав, як Марія сказала: