Віктор Савченко - Тільки мить

Думки небезпечні тим, що їх супроводжують почуття…

* * *

Натертий до блиску паркет другого поверху інститутського коридора дзвенів під ногами, як скло. Чумак аж здригався і намагався ступати якомога тихіше. У сорочці в голубу клітинку і темних штанях він найменше скидався на доктора наук. Та й на обличчі в нього не було й натяку на амбітність чи звичайну впевненість, притаманну багатьом ученим його рангу. Він картав себе за те, що піддався на Славкову пропозицію спостерігати з вікна, замість того, щоб самому натиснути на клавішу і згідно з інструкцією Заміховського одразу ж покинути лабораторію. А все від його невіри в часову подорож. Він подумав також, що життя людини — це, по суті, та ж мандрівка в часі, тільки від сучасного до майбутнього; до того ж, починається вона з короткого повторення всіх етапів розвитку — від риби до людини. Та подорож відбувається щомиті і припиняється з останнім ударом серця.

Перед приймальнею Чумак уповільнив ходу. Йому раптом спало на думку не лишати польові посвідчення, які він виписав для Марії і Славка, на підпис у секретарки, а самому зайти до директора і, якщо пощастить, довідатись, чи не побували вже в нього Мурченко з Пойдою. Якщо ці двоє вже його вмовили, то доведеться доповідати про події в секторі. Якщо ж ні… В багатогалузевому інституті, де розв’язувалися проблеми сировини, енергетичного палива та утилізації відходів, група Чумака була малопомітною. Про неї ніхто й не згадував би, коли б Чумак не був членом ученої ради. Відчиняючи лаковані двері з табличкою, він піймався на думці, що боїться тільки одного — серцевого приступу.

Директор не дуже ввічливо доводив комусь по телефону про неможливість отак зразу розв’язати якусь проблему. Чумак, мабуть, зайшов наприкінці розмови, бо господар, кивнувши йому на крісло, невдовзі поклав трубку.

— Подавай їм рекомендацію, як утилізувати відходи, — закликав він у свідки Чумака. — Ніби тут чаклують, а не думають. Над цим б’ються десятками років.

Чумак, ввічливо всміхаючись, поклав перед ним обидва польові посвідчення.

— Нагадують мені, що я директор, — не вгавав Арнольд Михайлович. — Та байдуже мені до цього крісла! Перейду знову у відділ і зароблятиму не менше…

Директор був за фахом енергетиком і мав учений ступінь кандидата технічних наук. Проблему часу він розумів по-своєму. Минулим було для нього все те, що діялося до того, як він став директором, а майбутнім — те, що настане, коли він знову перейде у відділ або піде на пенсію. Йому було п’ятдесят п’ять, але на вигляд він був значно старший. Колись густе кучеряве волосся виблискувало сивиною.

— А самі ви цього разу не їдете? — запитав директор, повертаючи польові, на яких розкинув свій розмашистий підпис.

— Та побуду в секторі, — мовив Чумак. Повагавшись, пояснив: — Надійшли нові матеріали від Заміховського. Треба опрацювати…

— Давненько його не зустрічав. До речі, де він?

— У пермі.

— Неблизький світ. У мене там друг. У Пермському політехнічному. Мабуть, відрядження мій заступник підписував. А то б я йому доручення дав.

Пробний камінець, який кинув Чумак, згадавши Заміховського, свідчив про те, що директор ще не в курсі їхніх клопотів. Він з полегшенням подумав, що зможе, не брешучи, уникнути розмови про події в секторі. А розмова обіцяла бути неприємною, бо Арнольд Михайлович не любив речей, які не можна пояснити. Як висловився він колись на вченій раді, “пояснення хоч би чого мусять узгоджуватись з судженням авторитетів і бути зрозумілими. Незрозуміле згодом може виявитися шкідливим”.

Мабуть, під впливом доброї усмішки Чумака гострий блиск в очах господаря кабінету пригас. У них навіть з’явилося щось схоже на замріяність.

— От кому в нас ведеться! — сказав директор. — Ніяких тобі проблем! Я вам інколи заздрю, Мирославе Петровичу.

Чумак після цих слів відчув себе так, ніби чимось завинив, а справа всього його життя здалася раптом нікчемною. Та водночас у нього щось і запротестувало, але потрібних слів, щоб заперечити, він не знайшов. Тільки й сказав:

— То я вже піду…

Підвівся й директор, невисокий чоловік у шкіряному піджаці і сірих, ретельно випрасуваних штанях. Чумакові вперше впало в очі, що дрібна постать директора не відповідала цьому просторому приміщенню з височезною стелею, зі старовинними, заокругленими вгорі вікнами, що виглядали з-за блакитних оксамитових штор. Постать господаря кабінету скоріше скидалася на один із предметів інтер’єра і губилася серед добротних крісел, величезного, заваленого паперами письмового столу, книжкової шафи. Арнольд Михайлович, мабуть, зметикувавши, що припустився нетактовності, обійшов стіл і провів Чумака до дверей.