Віктор Савченко - Тільки мить

Тим часом до столу головуючого підійшов ще один промовець — невисокий чоловік із чорними вусиками в темно-сірому двобортному костюмі.

— Товариство, — почав він звучним голосом, — як слушно сказав товариш Мурченко… — А далі, майже слово в слово, переповів виступ Мурченка, без упину потираючи руки, ніби в залі стояв мороз. Руки в нього були довгі, а кисті широкі з короткими міцними пальцями. Попри елегантний костюм і сніжно-білі манжети, в постаті чоловіка було щось штучне. Скоро Чумак збагнув: промовець когось копіює. Його стереотип, либонь, був родом із Англії, де від постійної холодної вільгості мерзнуть кінцівки.

Чумак не раз слухав виступи цього чоловіка, але тільки зараз збагнув, що той ще ніколи не висловив власної думки, а лише повторював, у кращому випадку трохи розвивав думки тих, хто виступав до нього… Чоловік не любив трибуни, він походжав між переднім рядом і столом головуючого, ледь горблячись, — так, мабуть, горбився житель туманного острова, якого він копіював. Гучний голос і впевнений погляд, трохи спідлоба, вселяли довіру в його слова. Цей чоловік здобув собі ім’я завдяки вмінню висловлюватися незрозуміло і водночас стилістично грамотно. В пригоді йому ставали і блискучі чорні очі, і розвинена міміка, і тембр голосу, якими він володів досконало. Коли всі ці компоненти починали взаємодіяти, співрозмовник слухав його, нічого не тямлячи, немов загіпнотизований. Якщо ж Пойда (таке він мав прізвище) помічав, що той силкується зрозуміти, то вибухав таким каскадом наукових слів і водночас у голосі з’являлася така поблажливість, що слухачеві ставало ніяково за своє невігластво і він поспішав запевнити, що йому все ясно. Особливо Пойда “розорявся” в кабінетах керівників виробничих об’єднань, коли “вибивав” економічний ефект від своїх розробок. Будь-який діалог з його участю скоро перетворювався на його ж таки монолог, який складався з трьох частин: перша — коротка — в ній Пойда змальовував проблему, друга — довга — в ній Пойда аж захлинався від багатства гучних слів, висловів і окликів; вона могла затягтися хоч на цілий день, залежно від того, кого він “обробляв”, третя — коротка — в ній лаконічно й точно викладалися вимоги.

— То що ви пропонуєте, — обізвався вчений секретар, коли промовець зробив невелику паузу.

— Ну як! — він ніби аж здивувався, що його слова потребують пояснення, і почав “місити” все навпаки.

Та головуючий скоро перепинив його:

— Ви б не могли конкретніше, товаришу Пойдо?

Той ніби аж обурився, безпорадно розвів руками:

— Хм… Та все ж ясно, як білий день. Ви ж самі сказали, що питання це не тільки грошей, а й етики… — І знову залунали гучні слова, що лускалися, як мильні бульки.

На мить головуючий ніби аж розгубився, а тоді обличчя його стало уважним. Та скоро уважність змінилася мало не злістю.

— Так, — обірвав він рішуче. — Все ясно. Спасибі, Григорію Гуровичу. Хто ще має слово?

Пойда пішов на місце, досі ще потираючи руки, ніби щойно облагодив вигідне діло. Так само він потирав руки, коли виходив із кабінету генерального директора виробничого об’єднання з актом у кишені про впровадження у виробництво сумнівних наукових розробок.

— Товариші! — Адамчук хвилювався; його довгасте обличчя зблідло, від чого на лобі проступили жовті вікові плями. — Закликаю: виступайте тільки з конкретними пропозиціями. Бо інакше товктимемо воду в ступі до ночі.

Та охочих виступити більше не знайшлося, і Адамчук сказав:

— Ну що ж. Коли ви самі не бажаєте вирішувати питання резерву, то цей клопіт візьме на себе адміністрація. Ми подумаємо над пропозиціями Максима Семеновича і товариша Мурченка.

Чумак якийсь час сидів у спорожнілому залі, очікуючи, поки мине пошпигування з лівого боку грудей. Він уже виробив спосіб боротьби з тим болем: слід розслабитись і посидіти так кілька хвилин, ні про що не думаючи. Ця болячка в нього з’явилася після захисту докторської, сім років тому. Спочатку в грудях щось ніби терпло, потім з’явилося слабке поколювання, а тепер уже шпигає. Не завжди й валер’янка допомагає… Відчувши нарешті полегшення, Мирослав Петрович вийшов із залу і попрямував у двір. Дорогою він піймав себе на думці, що його більше турбує зустріч із Заміховським, аніж ситуація, яка склалася в інституті.

Марії в лабораторії не застав, двері були зачинені. Чумак уважно оглянув брук і саму лабораторію, але ніде не помітив і найменших слідів, які свідчили б про те, що її колись зрушували з місця. Відчинив двері і зупинився на порозі, вражений, як і першого разу, знайомими вже запахами прілого листя якихось рослин. Він вирішив не давати волі фантазії і дочекатись Заміховського, тим часом знайомлячись із його записами. Перегорнув кілька сторінок і, знайшовши те місце, на якому зупинився, почав читати далі.