Олександр Казанцев - Дзвін сонця

І така нагода трапилася. Якось із невдалого полювання принесли зраненого, ледве живого Ведмежого Кігтя. Сірано подумки повторив прийоми, які Кампанелла, перебуваючи в неволі, виклав у медичному трактаті. А потому, не вагаючись, віддав індіанцеві свою кров, переливши її в його жили так, як це робив вічний в’язень, коли рятував Сірано.

Той благородний вчинок ще більше прихилив індіанців до “чаклуна”, зміцнив його добру славу. До нього приходили зі своїми невідкладними потребами мешканці вігвамів і були вдоволеними від спілкування. Сірано прожив у них кілька місяців, знайомлячись з їхнім нехитрим побутом. Йому здавалося, що він має справу Із здичавілими за мільйони літ соляріями, які зберегли не досягнення колишньої цивілізації, а тверді устої справедливого первісного суспільства.

Ці діти тепер земної цивілізації значно ближчі до казкових соляріїв, ніж його європейські родичі, які вбивають один одного за золото, владу, іновірство.

Індіанці не знали власності, яку ціною чужої крові захищали можновладці в усіх європейських державах. Правда, на відміну од соляріїв, аборигени полювали, але здобич ставала спільною для всього племені.

Дітей виховували жінки, прищеплюючи почуття гідності, взаємовиручки, відданості кожного громаді.

Потім хлопчиків навчали володіти зброєю, прийомів полювання чи оборони від будь-яких нападів, а дівчаток — жіночого ремесла: як чинити шкури, шити одяг, готувати їжу чи підтримувати вогнище і, звичайно, доглядати дітей.

Все це неабияк захоплювало Сірано. Він звикся з їхнім життям, але дедалі більше усвідомлював: рано чи пізно треба дякувати індіанцям за гостинність. Одного разу він обережно запитав, де знаходиться Квебек і як туди добратися.

Найстарший індіанець з обличчям оливкового кольору привів його до краю ущелини і вказав рукою.

— Ка-на-да! — раптом вимовив по-французькому. — Там! [24]

Вдячні аборигени дали Сірано провідника, який вивів його до Квебека. Важким видався той гірський шлях. В індіанців не було коней, довелося розраховувати лише на власні ноги і витримку.

Переселенці, що жили в убогих халупах столиці Нової Франції, переважно скуповували в місцевого населення шкури звірів. Тут Сірано зустрів і французів.

Проте його поношений камзол викликав підозріння, і він попервах сказав, що корабель, на якому плив, зазнав аварії, тому довелося майже через усю країну добиратися до річки Святого Лаврентія. Йому вірили й не вірили. Та коли він згадав про радника губернатора мсьє Ноде, ставлення до нього трохи змінилося.

Сірано провели до “палацу”. Глумливіше не можна було назвати ту хатину, де владарював мальтійський лицар Шарль де Монманьї, призначений намісником короля в колонії, що за площею переважала Францію.

Основна влада належала тут торговельним компаніям, які промишляли хутром, закуповували в індіанців цінну сировину.

Ноде досить холодно й стримано прийняв Сірано де Бержерака.

— Прошу вибачити, шановний мсьє, — сухо сказав він, — але я свого часу мав честь зустрічатися з названою вами людиною і, зізнаюся, не бачу між вами схожості.

— Дозвольте нагадати, мсьє Ноде, що ви виявили неоціненну послугу, переправивши мене в труні на фелюгу.

— Гм, — той недовірливо примружив очі, — звідки ви знаєте про долю юнака, котрий тоді навряд чи вижив?

— Він перед вами! Вас, очевидно, збиває з пантелику моя зовнішність. Вам запам’ятався мій виродливий ніс. Так-от, мені перебили його в бою під Аррасом. Та, дякуючи долі, що закинула мене в чужі країни, тамтешні лікарі звели слід від поранення.

— Радий повірити, що в індіанців є чарівники, які вміють заживляти такі рани. Тоді познайомте мене з ними.

Від несподіваного повороту розмови Сірано аж присів.

Як переконати цього рухливого товстуна, що перед ним той самий Бержерак, якого він доставив у труні на фелюгу, а потім перевіз у кареті в Мов’єр?

“Мов’єр! Кюре! Вершитель Дорба! Доброносці!” — промайнула думка, і, підкоряючись мимовільному пориву, він зробив знак пальцями, якого його навчив ритор таємного товариства покійний Тристан Лоремітт.

Ноде спершу насторожено спостерігав, затим по паузі відповів таким самим знаком.

— Друже! Все, що ти розповів, приголомшливе. Я, було, з недовірою поставився до тебе. Тепер бачу: ти той сміливий юнак, котрий бився за нашого Кампанеллу, брат по обраному в житті шляху. Чим зможу — зараджу. Та насамперед тобі треба одягнути новий костюм. Я накажу пошити.