Юрій Аліков - Гінці Нептуна

Черненко поворухнувся, і ящірка зникла за камінцем. Він поповз далі, ближче до камінця, але тваринка сховалася за інший і, наче дразнячись, виглядала звідти.

Черненко зрозумів, що в такий спосіб йому ніколи не спіймати жартівниці й спробував підняти камінець, аби жбурнути в ящірку. І раптом відчув під рукою вологу…

“Вода!..”

Справді, під камінцем була невеличка калюжа води, й Черненко припав до неї спраглими, гарячими губами.

Вода була прохолодна і неймовірно смачна. Вона здавалась йому солодшою і життєдайнішою за нектар. То була не просто вода, то було саме життя…

— Але в чому тут причина?.. — раптом почулося як уві сні.

— Що? — Черненко здригнувся від несподіванки.

Поряд стояв Олег.

— Причина? — перепитав Черненко. — Гадаю, в одному: не вміємо ми ще ставити природі запитання. Ось у чому.

— Це так. Але одну закономірність, на мою думку, встановлено: ускладнюється дослід і дельфіни ніби перестають розуміти один одного.

— Не поспішайте із закономірностями. Власне незнання найлегше приписати іншому. — Черненко енергійно закрокував туди й сюди, відчуваючи в собі несподіваний приплив сил і бажання працювати. Парадокс: невдача стимулювала його, надихала на нові пошуки.

— Є одна цікава гіпотеза, — говорив Черненко. — Характер. Чи той екземпляр ми обрали для провідної ролі в експерименті?

— Ви хочете сказати, чи не егоїст Корсар? Чи не індивідуаліст він за своєю природою? — запитав Олег.

— Так, — підтвердив Черненко.

— А якщо це й справді так, то за час перебування в басейні ці риси Корсарового характеру ще більше загострились, — вів далі Олег. — Дельфін звик до нас, до нашого піклування, може, навіть по-своєму примирився з неволею і не хоче мати поряд суперника, конкурента. Хтозна, як він там “мислить” щодо цього.

— Взагалі, це можливо, — міркував уголос Черненко. — Як у людей. Мені добре, затишно, а до інших — байдуже. Типовий портрет обивателя.

— Але це лише гіпотеза, — сказав Олег.

— І її треба обов’язково перевірити, — підсумував Черненко.

Вони працювали з Олегом близько п’яти років і що далі, то більше подобались один одному.

Олег з’явився в четвертій лабораторії, можна сказати, зовсім випадково. У відділі Центру, куди він одержав призначення після інституту, вакансії не було. Йому запропонували працювати або звичайним лаборантом, або шукати місця самостійно. Хтось підказав: у четвертій лабораторії потрібен молодший науковий працівник, і це вирішило Олегову долю.

Черненко відразу відчув, що Олег приїхав сюди, на берег південного моря, щоб працювати, а не відсиджувати обов’язкові для випускника вузу три роки. І ще одне: Олегові попередники мали, як кажуть психологи, чітку установку на дисертацію і дивилися на досліди з дельфінами під цим кутом зору. А оскільки з тих дослідів дисертації не клеїлись, шукачі легких шляхів у науку без особливого жалю прощались із мешканцями басейну і невдовзі зникали.

Черненко охоче залучив Олега до роботи й потім ні разу про це не шкодував. Юнак виявився працелюбним і швидко набував кваліфікації, а головне — чудово розумів, що саме і в ім’я чого робить лабораторія, глибоко вірив в успіх досліджень. Так поступово він ставав справжнім дослідником та експериментатором.

Цікаво, що питання про кандидатську дисертацію поставив сам Черненко і спершу Олегові це здалося несвоєчасним. Він гостро відчував дистанцію між собою і Черненком, і навіть уявити не міг, ще колись зрівняється з ним в учених рангах. Про це й сказав відверто. Але Черненко був іншої думки: Олег цілком дозрів для самостійних досліджень, з яких і починається справленій учений. Він змусив його сформулювати тему і включив її до плану наукової роботи лабораторії. Це ще більше надихнуло Олега…

— Отже, гіпотезу треба перевірити, — за якусь мить повторив Черненко. — Корсара і Вдалого випускайте в море, — наказав він Олегові.

— Випустимо. А далі що? Вийдемо в море на шлюпці й почнемо гукати: “Гей, дельфіни, хто з вас найбільш дельфінолюбний? Нам потрібні дельфіни-альтруїсти”.

— Уявіть собі: саме так і зробимо, — усміхнувся Черненко.

— А якою мовою будемо запитувати?

— Мовою жителів острова Гомера. Мовою свистів.

— Свистів? — Олег здивовано глянув на Черненка.

І той розповів прадавню легенду. Коли колонізатори висадилися на острові Гомера, місцеві жителі вчинили їм відчайдушний опір. Підкоривши їх, переможці вирвали у полонених язики, і тоді німі жителі острова Гомера створили свою мову свистів — отак і спілкувалися між собою. Але легенда легендою, а “сільбо гомеро” — так звана мова свистів — існує й понині.