Юрій Аліков - Гінці Нептуна

Тим часом Корсар ніби й не помічав стурбованості свого сусіди. Він уже добре поснідав і зараз не їв рибок, а весело бавився з ними, мов кішка з мишею. Ось він підплив до жетонного апарата й, вибивши кілька жетонів, не кинув їх в автомат, а склав на дні басейну.

— Жаднюга, — не витримав Олег. — Про запас дбає.

Він вимкнув установку.

Червоні лампочки в басейні Корсара згасли, і з його динаміка долинули голосні свисти. Вони тривали хвилину чи й більше. Потім Корсар замовк, ніби прислухався до чогось, і почав свистіти знову — швидко, безперервно, з різними інтонаціями. Що ж було в тих звуках? До кого він звертався? До людей — з проханням продовжити цікаву гру? Чи, може, до Вдалого? Адже за планом досліду Корсар повинен був розповісти йому про “секрет” добування їжі: натисни, мовляв, друже, на педальку, — одержиш жетон, кинеш в отвір автомата, що висить у басейні, — матимеш їжу. І якщо Вдалий “зі слів” свого невидимого зараз родича навчиться користуватися приладами, яких він ніколи не бачив, це буде крок у невідоме, відкриття, доказ того, що в дельфінів існує дуже розвинена система інформації.

Час тягнувся повільно. Нарешті Олег знову ввімкнув апаратуру. Спалахнули червоні лампочки в басейні, і Корсар, заспокоївшись, продовжував далі складати жетони, а Вдалий, як і раніше, стривожено кружляв у своєму відсіку, щоправда, вже не хаотично, а ніби щось розшукуючи.

— Автомат! Він шукає автомат! — вигукнув Олег.

Дослідники завмерли.

— Розказав-таки йому Корсар!.. — зрадів Семен.

Черненко спостерігав цю картину нагорі.

Вдалий зробив ще коло по відсіку, підплив до жетонного апарата й зупинився.

“Ну, давай же, давай! Натискуй!” — подумки заохочував його Черненко.

Але дельфін… торкнувся головою педалі й завмер. Потім поплив, знову повернувся, постояв “свічкою”, енергійно працюючи хвостом, і нарешті подався у найдальший закуток дельфінарію, ніби протестуючи проти голодної дієти і самотності.

Після повторення досліду в журналі лабораторії з’явився короткий запис: “Експеримент № 580. Результат негативний”.

Черненко торкнувся скроні, де швидко-швидко пульсувала жилка. Довго стояв, задумавшись. Він уже напевне знав: невдача неминуча. Точніше, не знав, а відчував. Він давно помітив за собою, що ніколи не міг передбачити успіх, зате невдачу відчував безпомилково. Ще звідтоді, як у каюті другого класу пасажирського пароплава перетинав Атлантичний океан, прямуючи в Кадіс.

…Черненко розплющив очі й застогнав. Не стільки від болю, скільки від того, що величезні обручі, які стискали його скроні і груди, ослабли — дихати стало вільно і легко… Він живий! Це вразило його найбільше.

Океан був спокійний, тихий. Над головою срібний місяць уповні. Густого чорного кольору небо з яскравими південними зірками, наче стара, з’їдена міллю портьєра, за якою горить світло. А вдалині — величезна громада пароплава. Він невмолимо віддалявся — єдиний рятівний острівець серед безмежного водяного простору. Разом з ним танула і будь-яка надія.

Черненко був сам один серед водяного безмежжя. Костюм здавався свинцевим і тягнув донизу. У вухах дзвеніло так, наче там працювала велетенська кузня, дихати було важко, боліла від удару голова.

Він злегка ворухнув руками. Вони були важкі, неслухняні. “За бортом… Я за бортом… — зринула думка. — За бортом, але живий. Правильніше, поки що живий. А раз живий, будемо боротись.

Думки ніби відокремились від тіла, стали спокійніші й логічніші. Здавалось, що розмірковував не він, а хтось інший, сторонній.

Було холодно, й Черненко спробував плисти, щоб зігрітись. “Але чому холодно? Океан у липні теплий, як парне молоко. А ось одяг… Одяг треба скидати. Документи, гроші — все це тепер ні до чого. І пістолет також зайвий вантаж”.

Піджак знімав довго і важко, зате він одразу пішов униз, наче хтось потягнув його у безодню. Краватка — навпаки, довго не тонула й чіплялась до руки, наче не бажала розлучатися із своїм господарем.

Тепер плисти стало легше, але думки, як докучливі мухи, не полишали його. “Така дурна смерть — потонути при повній свідомості!.. Потонути, не виконавши завдання… Це неможливо. Його врятують. Тут ходять пароплави, бо це ж стовпова океанська дорога. Його помітять. Треба триматися з усіх сил, триматися до ранку”.

Відчуття холоду поступово зникало, дещо заспокоювались і “ковалі” у скронях. Черненко заощаджував сили, лежав на поверхні води — маленька цяточка в океанському просторі. Але мужня, сповнена надії і віри на порятунок…