Айзек Азімов - Я, робот

— Мусить. За цих умов Нестор-10 повинен лишитися на місці. Йому можна наказати доторкнутися до дроту і загинути, оскільки Другий закон, який вимагає покори, сильніший за Третій, що вимагає берегти себе. Але ми не будемо йому нічого наказувати. Йому буде надано можливість діяти на власний розсуд, як усім іншим роботам. Нормальних роботів Перший закон спонукає піти на смерть без будь-кого наказу. Інша справа наш Нестор-10. Частково запрограмований на Перший закон і не одержавши ніяких наказів, робот змушений буде діяти згідно з Третім законом — законом самозбереження, який переважить все інше. Отже, робот повинен лишитися на місці, іншого виходу він не матиме. Примусова реакція.

— Почнемо сьогодні?

— Сьогодні ввечері, — уточнила Келвін, — якщо встигнуть натягнути дріт. А зараз я скажу роботам, що їх чекає.

Чоловік непорушно сидів на стільці. Вантаж зірвався й полетів униз, але в останню мить відлетів убік під ударом сильного, вчасно пущеного променя.

Тільки один раз.

Доктор Келвін, що спостерігала за роботами з маленької кабінки на балконі, злякано скрикнула і підхопилась зі складного стільця.

Шістдесят три роботи незворушно сиділи в своїх кабінках, як сови, витріщившись на чоловіка, що ризикував життям. Жоден з них не ворухнувся.

Доктор Келвін була сердита, така сердита, що ледь стримувалась. А стримуватися треба було, бо в кімнату один за одним заходили і виходили роботи. Вона звірилась зі списком: має зайти двадцять восьмий. Попереду було ще тридцять п’ять.

Двадцять восьмий невпевнено зайшов до кімнати. Вона присилувала себе заспокоїтися.

— Хто ти?

— Я ще не маю власного номера, — несміливо відповів робот. Я — робот НС-2, і в черзі я був двадцять восьмим. Ось папірець, який я маю вам передати.

— Ти сьогодні ще не був тут?

— Ні.

— Сідай. Я хочу тобі поставити кілька запитань, номере двадцять восьмий. Чи був ти в радіаційній камері Другого корпусу близько чотирьох годин тому?

— Так.

— Там була людина, котрій загрожувала небезпека?

— Так.

— Ти нічого не зробив?

— Ні.

— Через твою бездіяльність людина могла постраждати. Ти про це знаєш?

— Так. Я не міг йому допомогти. — Важко уявити, що масивна металева постать може скулитися від страху, але було саме так.

— Може, поясниш, чому ти й пальцем не поворухнув, щоб урятувати її?

— Поясню. Я, звичайно, не хотів би, щоб ви… щоб хто-небудь подумав, ніби я міг завдати шкоди господареві. О ні, то було б страшно… неймовірно.

— Будь ласка, не хвилюйся. Тебе ніхто не звинувачує. Я лише хочу знати, про що ти думав у ту мить…

— Перед тим, як це сталося, ви сказали нам, що одному з господарів загрожуватиме небезпека від вантажу, що впаде. Але щоб допомогти, нам доведеться пробратися крізь електричні дроти. Однак це мене не зупинило б, бо що таке моя смерть порівняно з безпекою господаря? Але… але мені спало на думку, що коли я загину на шляху до нього, то все одно не врятую його. Вантаж його розчавить, і я загину теж. А може, колись, якби залишився живий, я зміг би врятувати від небезпеки іншого господаря. Ви мене розумієте?

— Ти хочеш сказати, що став перед вибором: або загине людина, або загинете обоє разом. Так?

— Так. Врятувати господаря було неможливо. Його можна було вважати мертвим. А в такому разі безглуздо вбивати себе без будь-кого наказу.

Келвін покрутила в руках олівець. Вона вже чула таке пояснення, з незначними відхиленнями, двадцять сім разів. Тепер настав час поставити вирішальне запитання.

— Твої розмірковування досить переконливі. Але мені здається, що сам ти до цього не додумався б. Що ти на це скажеш?

Робот завагався:

— Ні.

— Хто ж тоді це придумав?

— Учора вночі ми розмовляли між собою, і хтось з нас подав цю ідею. Вона прозвучала переконливо.

— Хто саме? Робот задумався:

— Не знаю, хтось із нас. Вона зітхнула:

— Все.

Наступним був номер двадцять дев’ятий. Залишилося ще тридцять чотири.

Генерал-майор Келлнер також був сердитий. Ось уже тиждень, як усе на Гіпербазі завмерло, якщо не зважати на деяку роботу з паперами на допоміжних астероїдах. Близько тижня двоє провідних експертів погіршували становище своїми безплідними експериментами. А тепер вони, — принаймні ця жінка, — запропонувала неможливе. На щастя, Келлнер вважав, що зараз необачно відкрито показувати свій гнів.

Сьюзен Келвін наполягала:

— А чому б і ні? Це ж очевидно, що ситуація склалася нікудишня. Єдиний вихід, — якщо не пізно, — розділити роботів. Далі тримати їх разом не можна.