Айзек Азімов - Я, робот

Богерт стенув плечима і натиснув кнопку, викликаючи номер п’ятнадцятий.

Велика радіаційна камера знову була в цілковитій готовності. Роботи терпляче чекали в своїх дерев’яних кабінах, відкритих до центру і відгороджених одна від одної.

Генерал-майор Келлнер повільно витирав чоло великою хустиною, а тим часом доктор Келвін уточнювала з Блеком останні деталі.

— Ви впевнені, — допитувалася вона, — що жоден з роботів не розмовляв з іншими після того, як вони покинули радіаційну камеру?

— Цілковито впевнений, — підтвердив Блек. — Вони й словом не перекинулись.

— I кожен сидів у кабіні, призначеній лише для нього?

— Ось схема.

Психолог задумливо подивилася на неї.

— Гм-м…

Генерал заглянув через її плече.

— А як їх розмістили, докторе Келвін?

— Я попросила, щоб роботів, які виявили бодай найменше відхилення від норми під час попередньої перевірки, зосередили на одному боці кола. Цього разу я сяду в центрі і простежу за ними.

— Ви збираєтеся сидіти там? — вигукнув Богерт.

— А чому б і ні? — холодно відповіла вона. — Те, що я хочу побачити, може відбутися миттєво. Я не можу доручити це комусь іншому. Пітере, ви із спостережної кабіни якнайпильніше стежте за роботами на протилежному боці. Генерале Келлнер, я подбала про кінозйомку кожного робота на випадок, коли візуальне спостереження нічого не дасть. Роботи повинні залишатися на місцях, поки ми не проявимо і не вивчимо кінострічку. Жоден не повинен виходити або мінятися місцями. Зрозуміло?

— Цілком.

— Тоді спробуємо останній раз.

Сьюзен Келвін мовчки сиділа на стільці і занепокоєно спостерігала за експериментом. Вантаж зірвався з місця й полетів униз, але в останню мить відлетів убік від удару пущеного силового променя.

Лише єдиний робот підхопився на ноги і зробив два кроки вперед. Відтак зупинився.

Але і доктор Келвін схопилася з місця й владно показала пальцем на нього.

— Несторе-10, підійди сюди! — гукнула вона. — Йди сюди! Іди сюди!

Робот знехотя ступив уперед. Не зводячи з нього погляду, психолог голосно кричала:

— Заберіть решту роботів звідси! Заберіть швидше і не випускайте їх!

Почулося важке тупотіння ніг, але Келвін не дивилася в той бік.

Нестор-10, якщо то був він, зробив ще крок, тоді, скоряючись її владному жесту, ще два. За десять кроків від неї він хрипко промовив:

— Мені сказали, щоб я щез…

Мовчання.

— Я повинен виконати наказ. Досі мене не знайшли… Він подумає, що я нікчема… Він сказав мені… Але це не так… Я розумний і сильний… — уривчасто казав він.

Ще один крок.

— Я багато знаю… Він може подумати… Мене знайшли… Ганьба… Тільки не мене… Я розумний… I щоб мене знайшов господар… Такий кволий, повільний…

Ще крок — і важка металева рука лягла на плече Сьюзен Келвін. Вона відчула, як вага гне її донизу. Їй перехопило горло, й тоді вона почула власний пронизливий крик.

Як у тумані до неї долинали слова Нестора-10:

— Ніхто не повинен знайти мене…

Під вагою металу вона гнулася додолу.

Тоді пролунав дивний металевий звук, і вона впала на підлогу, не відчувши удару. На неї лягла блискуча важка рука. Біля Келвін нерухомо розпластався і Нестор-10.

Над нею схилилися стурбовані обличчя.

— Вам погано? — спитав Джералд Блек.

Вона ледь похитала головою. З неї зняли руку робота і обережно допомогли підвестися.

— Що сталося?

— Я на п’ять секунд пустив гамма-промені, — сказав Блек. — Ми не знали, що відбувається. Тільки в останню мить зрозуміли, що він напав на вас, і в нас не було часу на роздуми. Залишалося одне: спрямувати гамма-промені. Він упав одразу ж. Пучок був слабкий, вам він не зашкодить. Не хвилюйтесь.

— Я не хвилююсь. — Вона заплющила очі і на мить схилилася на його плече. — Я не думаю, що він справді напав на мене. Нестор-10 просто спробував це зробити. Його ще утримувало те, що залишилося від Першого закону.

Через два тижні після першої зустрічі з генерал-майором Келлнером Сьюзен Келвін і Пітер Богерт прощалися з ним. Робота на Гіпербазі відновилася. Вантажний корабель з шістдесятьма двома звичайними роботами НС-2 на борту продовжував перерваний політ, маючи офіційне пояснення двотижневої затримки.

Урядовий корабель готувався відправити двох роботистів на Землю.

Келлнер знову одягнув свій парадний мундир. Його білі рукавички аж сяяли білизною, коли він вітався за руки.