Рей Бредбері - 451° за Фаренгейтом

Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав’ярні.

Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:

— Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!

Він вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав’ярню. Столи були порожні, в кімнаті — жодного відвідувача. Коли я з’явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.

— Я стосовно папуги, — сказав я.

— Ні, ні! — закричав він; очі його зволожніли. — Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!

— Кордова? — здивовано пробурмотів я.

— Так звали папугу, — люто відказав чоловічок.

— Авжеж, — я миттю добрав розуму. — Кордова. Я приїхав його врятувати.

На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло.

— Неможливо! Ви? Ні, иі. І ніхто його не врятуй! Хто ви такий?

— Друг Татуся й папуги, — швидко промовив я. — І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.

Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шипквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок — його звали Антоніо — безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:

— Це не звичайна крадіжка.

— Ви мені це кажете! — закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін — о боже! — промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би вони там згоріли, еге ж, згоріли!

— Вони таки й згорять, — сказав я. — Кого лп підозрюєте?

— Всіх. І нікого.

— Злодій, — мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, — безперечно, людина освічена, читає книжки, — це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?

— Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час — чужинці, чужинці…

— Але згадай-но, Антоніо, — сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. — Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а… як би це сказати… чудний. Такий дивний, muy exce?ntrico, [28] Дуже дивний (ісп.). що тобі запам’ятався більше за інших. Такий, що…

— Madre de Dios! [29] Мати Божа! (ісп.). — вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам’яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. — Дякую, сеньйоре. Si, si! [30] Так, так (ісп.). От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском — і-і-і! — ну чисто тобі muchacha [31] Дівчина (ісп.). в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.

— Так, так! — тепер і я схопився з місця й майже закричав: — Кажіть далі!

— Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом’яне, підстрижене на чолі, ось так — вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як… льодяник, еге! Він… він схожий на uno muneco, [32] Лялька, що зображає хлопчика (ісп.). таку можна виграти на карнавалі…

— А, пірникова лялька!

— Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий — бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але… Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але… тридцять, сорок, п’ятдесят. А взутий він був у…

— У зелені туфельки! — закричав я.

— Que? [33] Що? (ісп.).

— У черевики!

— Si! — він здивовано блимнув. — Але звідки ви знаєте?

Я вибухнув:

— Шеллі Каплун!

— Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися… ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він…